- Глава 13.2 -

– Якщо ти хочеш працювати з Артуром, то краще буде звернутися відразу до нього, – кажу стримано. – Зовсім скоро я йду у декретну відпустку, тому нічим допомогти не зможу. 

– Як шкода, – видно, що Стасу моя відповідь не до вподоби. – Але ж зараз ти працюєш ще. Можеш домовитися з ним про зустріч? А далі я сам. Просто спіймати Давидова і домовитися з ним – завдання не з легких. 

– Зараз Артур за кордоном і невідомо, коли повернеться, – пояснюю. – Тому не сподівайся на диво. До речі, Давидов зараз працює з Мироном. В його планах точно немає ще однієї співпраці. 

– А якщо Мирон не виправдає його сподівань? Таке ж може бути? – питає Стас, а мені хід його розмови зовсім не подобається. 

– Пробач, але це не до мене, – кажу сухо. – Мені вже час, Стасе. 

– Був радий тебе зустріти, – він подає мені руку, коли встаю, і мені доводиться її прийняти. Не хочу, щоб Стас помітив, що мені його увага неприємна. І взагалі всі ці питання насторожують. Може, варто Мирона попередити? 

Після цієї зустрічі відчуваю себе неоднозначно. З одного боку, починаю хвилюватися, а з іншого – не розумію, чому сама себе накручую. В результаті так і не вирішую, сказати Мирону про свої підозри чи ні. Можливо, зроблю це пізніше, адже сьогодні та завтра він поза зоною, як то кажуть. До весілля готується. 

У суботу зранку збираю свої речі та думаю, коли буде краще переїхати до батьків Мирона. Можливо, сьогодні ввечері або вже завтра, коли емоції після весілля вщухнуть. 

Оскільки сьогодні у мене вільний день, вирішую поїхати на шопінг. Купити дещо для себе, ну і звісно, не омину увагою магазин з дитячим одягом. Тепер це моя слабкість. 

Навіть попри те, що сьогодні у Мирона весілля, мій настрій на висоті. Здається, я змирилася з тим, що наші шляхи розходяться. Це не може не тішити. 

Швидше за все, вся справа саме у його ставленні до мене та до нашої дитини. Мирон жодної секунди, з того моменту як я повернулася, не говорив, що хоче цієї дитини. Не відмовляється від неї, але… якби її не було – було б краще. 

Я так глибоко замислююсь над тим, що зараз відбувається, що зовсім забуваю про власний телефон, котрий розривається в сумці. Спочатку здається, що це Артур згадав про мене, але коли бачу на екрані ім’я "Мирон" – взагалі нічого не розумію. У нього ж весілля, чому він мені телефонує? 

– Слухаю! – кажу обережно. 

– Я думав, що ти прийдеш до мене на весілля, – заявляє Мирон, а в мене таке відчуття складається, що він п’яний. Ну хіба у тверезому стані можна таке сказати? 

– Чекав, що я при всіх назву тебе батьком своєї дитини та зірву церемонію? – усміхаюсь, але щось зовсім мені не смішно. 

– Типу того, – навіть не заперечує. 

– Мироне, йди до своєї нареченої чи то вже дружини, – кажу стримано. – Ти ж так про це мріяв. 

– Мріяв… – шепоче, та якийсь дивний у нього голос. Не розумію, що не так…

Закінчую виклик першою і кидаю телефон на сусіднє сидіння. Лише на секунду відволікаюсь від дороги, але цього вистачає для того, щоб зловити гаву. Машина попереду різко гальмує, а я не встигаю це зробити. Удар не змушує себе чекати, а тоді мій лоб зустрічається з кермом, і я втрачаю свідомість.