- Глава 12.2 -

– Я також рада вас бачити, – відповідаю. 

– Ярославо, ти можеш пройти в мій кабінет, – втручається Мирон. – Ти ж працювати сюди прийшла. 

– Так, звісно, – кажу стримано, а насправді так і кортить показати Мирону язика. Добре, що я пам'ятаю, хто з нас насправді поводить себе як дитина. – Була рада вас бачити, Стасе! 

– І я, Ярославо, – усміхається мені чоловік. 

Заходжу в кабінет Мирона і сідаю біля столу в крісло. Чекаю на його повернення і думаю над тим, що це за реакція така була. Мирон ревнує, чи мені здалося? 

– А ти не втрачаєш нагоди фліртувати з чоловіками, – цідить, повернувшись в кабінет. – Навіть вагітність не зупиняє. 

– Ти зараз мене ображаєш, – злюсь. – Я не твоя Єва. Не варто рівняти всіх під неї. 

Мирона моя відповідь зачіпає. Це помітно. Він злиться, сідає навпроти мене у своє крісло і прискіпливо розглядає. 

– Ось документи, – кладе поруч зі мною теку і погляду не зводить, поки я розглядаю документи. На цей момент мене все влаштовує. Мирон дотримується умов нашої угоди й Артур може бути спокійним. 

– Все добре, – віддаю теку і сідаю зручніше, адже попереду дуже важлива розмова. – Мироне, я маю дещо тобі сказати. Це важливо. 

– Я слухаю, – чоловік відкидається на спинку крісла і зацікавлено мене розглядає. 

– Вчора до мене приходила твоя мама. Це ж ти сказав їй мою адресу?

– Так, я, – киває. – Вона хотіла поговорити. 

– Твоя мама хоче, щоб я залишилася тут. Оскільки твій батько хворий, його останнє бажання – побачити онука. Я не можу йому відмовити, хоч і планувала спочатку повернутися в Мюнхен. 

– Мій тато не настільки хворий, як говорить мама, – холодно відповідає Мирон. – Він ще довго буде жити, тому ти можеш робити так, як планувала спочатку. 

– Так не терпиться від мене позбутися? – не можу втриматися і фиркаю. – Не хвилюйся, я на тебе більше не претендую. 

– Та невже? – криво усміхається. – Чому ж тоді у мене таке відчуття, що ти ніяк не можеш мене забути та шукаєш будь-які причини бути поряд? 

– Ти перебільшуєш, – ціджу сердито. – Так, я кохала тебе раніше. Я цього не приховую. Але ти так багато разів топтав мої почуття своїми черевиками, що від них і сліду не залишилося. Я більше не хочу бути закоханою ідіоткою. Вірю, що колись таки знайду справжнього чоловіка і той не буде відправляти мене на аборт, коли про дитину дізнається, а зрадіє і скаже мені "спасибі"!

Хух! Ну все, висказалась! Досить вже терпіти та ковтати все, що говорить Мирон. 

Я щиро бажаю йому щастя з Євою, але розумію, що довго цей шлюб не протримається. 

– Я настільки сильно тебе розчарував? – питає сівшим голосом. На одну долю секунди мені здається, що Мирон дійсно переймається цим, а потім розумію, що цього просто не може бути. 

– Так, – кажу сухо і залишаю його кабінет. 

Всередині якась незрозуміла важкість, наче це я зробила щось не так, хоча насправді винити себе має Мирон. 

Залишаю будівлю, сідаю в автівку і набираю номер Олени Станіславівни. Думаю, зараз найкращий час, щоб сказати їй своє рішення. 

– Я слухаю, Ясю! – відповідає практично одразу. 

– Доброго дня, Олено Станіславівно! – вітаюсь. – Я щодо вашої пропозиції телефоную. 

– Я тебе слухаю. 

– Я згодна переїхати до вас і жити там до народження дитини, – випалюю на одному подиху. 

– Це правильне рішення, Ясю, – відчуваю, як радіє жінка. – Ти не пошкодуєш. 

– Сподіваюсь на це. 

Закінчую виклик і дивлюсь в лобове скло перед собою. Не до кінця розумію, навіщо погодилася. З одного боку, захотілося позлити Мирона, а з іншого розумію, що його батьки хочуть мені тільки хорошого. На відміну від нього самого. 

Тепер потрібно зібрати речі та переїхати у їхній дім. А може, варто зачекати, щоб Мирон відгуляв весілля з Євою? Точно! Так і зроблю. Як тільки вони полетять у медовий місяць, я перевезу речі до його батьків. 

Думаю, що ці кілька днів нічого не змінять. Почекаю ще, а потім зроблю так, як вважаю за потрібне. 

Любі читачі, який час оновлення книги для вас оптимальний? Можливо, варто його змінити?