- Глава 12 -

І що тут відповісти? Яке я маю моральне право відмовляти цим людям? 

Та з іншого боку, не хочу залишатися поруч з Мироном. Скоро він одружиться і мені доведеться кожен день бачити його та Єву. Така собі перспектива, якщо чесно.

– Не треба нічого купляти, – кажу стримано. – Єдине, чого хочу – щоб наші з Мироном шляхи не перетиналися. Тільки робота і все. 

– Я розумію тебе, люба. Але ж він батько твоєї дитини, – випалює Олена Станіславівна.

– Коли Мирон дізнався, що я вагітна – відправив мене на аборт, – кажу прямо. Бачу, як змінюється в обличчі жінка, і розумію, що дарма це сказала. Та з іншого боку, чому повинна це приховувати? Це ж правда, якою б вона не була. 

– Ти зараз про мого сина такі страшні речі говориш, – затуляє рота рукою. – Як він міг?

– Ось так, – кажу. – Мирон боявся втратити Єву. І досі боїться. Для нього вона має значення, а не дитина. Саме тому я нічого від вас не хочу. Потім Мирон скаже, що я витягла з вас ці подарунки. 

– Мені так соромно, Ясю. Пробач, – щиро відповідає Олена Станіславівна. 

– А вам за що вибачатись? – питаю. – Я тішусь, що зберегла цю вагітність, а Мирон нехай буде щасливим з Євою. 

– Та яке там щастя?! – фиркає жінка. – Не любить вона його! Тільки використовує. Не здивуюсь, якщо перед самим весіллям Єва накиває п’ятами, а Мирон знову страждати буде. Та якщо так станеться, мені його зовсім не шкода. Нехай отримує те, що заслужив. 

Добре, що Олена Станіславівна все правильно розуміє. Вона не захищає свого сина, котрий зробив помилку, і не одну. Адекватно все сприймає і підтримує мене. 

– Я залишусь тут до народження дитини, – кажу. – Якщо це якось допоможе вашому чоловікові, то я тільки  "за". 

– Дякую, люба, – на емоціях Олена Станіславівна мене обіймає. – Було б чудово, якби ти переїхала у наш будинок. Там багато місця, свіже повітря. Я зможу допомогти тобі, якщо щось треба буде. Це, звісно, твій вибір, але ти подумай. Добре?

– Добре, – усміхаюсь. 

Думаю, що з переїздом це вже перебір. Хотіла бути якнайдалі від Мирона, а перебралася в будинок його батьків. Круто!

Після того, як Олена Станіславівна йде, я набираю Артура. Просто дуже хочеться все йому розказати. Чесно кажучи, чекала чого завгодно, але не тої реакції, яку почула:

– А це не погана ідея, Ясю, – заявляє. – В домі цих людей ти будеш під постійним наглядом, тебе оточать любов’ю. Може, варто погодитись?

– Так не терпиться мене позбутися? – фиркаю.

– Справа не в цьому, – відповідає. – Ти сама бачиш, що я постійно в роз’їздах. Брати тебе з собою – не варіант. Залишати одну також не хочу. А вихід був так близько. Погоджуйся, Ясю. 

Щось не подобається мені все це. Не в сенсі того, що я житиму з батьками Мирона. Вони хороші люди. Мене тривожить сам Мирон. Я ж сказала йому, що повернусь за кордон, а тут такий сюрпрайз…

– Мені треба подумати, – кажу. – Це не просте рішення. 

– Подумай, – відповідає Артур. – Але коли будеш все аналізувати, Мирона з голови просто викинь, бо справи не буде. 

Схоже, Артур наскрізь мене бачить і все правильно каже. Мені про себе думати треба. Мирон про мене точно не попіклується. Отже, варто погодитися?

Наступного ранку їду в офіс зі стійким переконанням поговорити з Мироном. Він має знати про мої плани, і навіть якщо буде проти, а він буде проти, я зроблю по-своєму. 

В приймальні мене зустрічає його помічниця і просить зачекати, тому що у Мирона зустріч. Сідаю на диван і чекаю, поки помічниця приготує мені чаю. 

Уявлення не маю, що це за зустріч так рано, але не хочу лізти у справи Мирона. Я ж знаю, що робота для нього дуже важлива. 

Коли двері відчиняються, спочатку бачу високого блондина у сірому костюмі, а тоді самого Мирона. Вони прощаються, а тоді чоловіки помічають мене.

– Доброго ранку! – вітаюсь  і підводжусь на ноги. 

– Ярослава? – блондин уважно мене розглядає, а я згадую його. Стас Бойко. В минулому компанія Мирона вже співпрацювала з його. – Яка приємна зустріч!

Чоловік широко усміхається, а тоді бере мою руку в свою і цілує. Це приємно, звісно, але невдоволений погляд Мирона дратує. І чого це він злиться? Я ж не заважаю його бізнесу, от нехай і він мені не заважає спілкуватися з давніми знайомими.