- Глава 11 -

Ярослава

Дарма я про це запитала… Не бачила, що Єва прийшла, і сказала про дитину. Тепер буде скандал. 

– Мироне, що це означає? – Єва наближається до столу та оглядає мене вбивчим поглядом. – Вона вагітна від тебе?

– Так, – сам Мирон говорить доволі стримано. Мені здавалося, що він буде панікувати. Все-таки ця інформація може розвалити їхні стосунки. – Яся вагітна від мене.

– І все? Ти не хочеш нічого пояснити?! – істерично кричить Єва. – Як ти міг?!

– В той час ми ще не були разом, тому я тобі не зраджував, – відповідає. – Я збираюсь визнати свого сина, але з Ясею ми залишаємось чужими людьми.

Просто чудово! Як і завжди, мене опустили нижче плінтуса. 

– І я маю це прийняти? Дитину від іншої жінки? – пищить Єва. 

– Це вже від тебе залежить, – відповідає Мирон. – Якщо приймаєш, в суботу ми одружимось. А якщо ні – то ні. 

У суботу? Вони збираються одружитися? Але ж Єва говорила, що вони не поспішають з цим. Схоже, вчорашній поцілунок Єви з Артуром якось не так вплинув на Мирона. Він не те що закінчив ці стосунки. Він прискорив весілля! Збожеволіти можна. 

– Добре, – несподівано погоджується Єва. – У суботу ми одружимось. Я не збираюсь віддавати тебе цій… 

То ось в чому справа! Єва не хоче ділитися Мироном. Коханням тут і не пахне, все через власну скупість. 

– Чудово, – киває Мирон. – Тоді починай приготування. Моя мама допоможе якщо що. 

Єва показово йде до Мирона і цілує в губи. Тим самим хоче показати, що він належить їй. 

Насправді я практично нічого не відчуваю зараз. Навіть добре, що вони нарешті одружаться. Ці двоє просто створені одне для одного. Та мені здається, що цей союз не буде тривати довго, тому що коханням там і не пахне. 

– Вітаю вас! – видавлюю з себе. 

– Дякуємо! – протягує Єва. – Ти також запрошена, до речі. Розділиш з нами щасливі моменти. 

– Не впевнена, що зможу прийти. В суботу у мене інші плани, – кажу і встаю з крісла. – Але дякую за запрошення. 

Залишаю папери на столі і йду до виходу з кабінету. На цей момент все добре з документами, робота йде. Отже, я можу спокійно поїхати додому, або в парк піти погуляти. Голову провітрити однозначно треба. 

На вулиці глибоко вдихаю і прямую на парковку до автомобіля, який залишив мені Артур. Сідаю всередину, але завести двигун не встигаю. Телефонує Мирон… 

– Слухаю, – кажу сухо.

– Моя пропозиція пообідати разом досі в силі, – заявляє. 

– Давай не будемо дратувати твою наречену, – відповідаю. -  Зменшимо наші зустрічі до мінімуму. 

– Обід – не привід для ревнощів. До того ж нам з тобою треба дещо по роботі обговорити, – продовжує наполягати.

– Ні, – кажу коротко. – Я тут ненадовго, Мироне. Скоро розпочнеться декретна відпустка і я повернусь у Мюнхен. Саме там і буду народжувати. 

– Чому не тут? – дивується.

Хочу зробити це подалі від тебе… 

– Тому що так планувала з самого початку, – кажу зовсім інше. 

– Отже, тут ти ненадовго.

– Вгадав, – хмикаю. – Вже дочекатися не можу, коли повернуся туди. Тут мені робити нічого. А там я розпочну нове життя зі своїм сином. 

Закінчую дзвінок першою і таки залишаю парковку. Вирішую поїхати в район біля свого будинку. Там я бачила доволі цікаве кафе. Поїм і подумаю над усім, що сьогодні було. 

Радує те, що новина про весілля не зачепила мене так сильно, як могла б. Так, неприємно стало, але не боляче. Мабуть, я росту і вчусь бути сильною. Це добре.

А може, вся справа в Миронові… Він розчаровує з кожним разом все більше. Розчарування навіть гірше за образу. Якщо останнє можна якось виправити, то розчарування – ніяк. Воно з кожним разом все більше і Мирону ніколи не вдасться стерти його з моєї пам’яті та з мого серця.