- Глава 10 -

– Мироне, ти неправильно все зрозумів! – випалює Єва і стає так, щоб закрити собою Артура. 

– Ти все правильно зрозумів, – говорить Артур. Його спокою можна позаздрити. – Твоя наречена не вірна тобі. 

– Що? – пищить Єва, а от Мирон продовжує наступати. Він обминає мене, відштовхує Єву і б'є Артура кулаком в обличчя. Той хитається, але залишається стояти на ногах. Торкається пальцями розбитої губи, а мені так шкода його стає. Я ж то розумію, для чого Артур мало не поцілував Єву. 

– Сподіваюсь, що тобі стало краще, – Артур спльовує кров на траву і піднімає погляд на мене. – Ясю, закінчимо на цьому? 

Я не проти. Йду до Артура, а на Мирона взагалі не дивлюсь. Мені шкода, що його кохання настільки сліпе. Знаю, що він пробачить Єві. В черговий раз дасть їй можливість виправдатися. 

– Не думав я, що він такий ідіот, – зітхає Артур, коли сідаємо в салон автомобіля. – Мене вдарив, а їй слова не сказав. 

– Мені шкода, що ти постраждав. Не треба було цього робити, – кажу. 

– Можливо, тепер у Мирона з'являться сумніви. Хоча це дуже малоймовірно, – хитає головою. – Не пощастило тобі закохатися в сліпого віслюка, Ясю. 

І що тут скажеш? Артур має рацію.

Дорогою додому розповідаю йому про все, що сталося цього вечора. Тепер батьки Мирона знають про дитину, і це дуже серйозно вплине на ситуацію. Я це розумію. Олена Станіславівна буде хорошою бабусею, а Мирон вкотре звинуватить мене у тому, що це я наробила навмисне. 

Вдома приймаю душ, переодягаюся і йду на кухню, щоб поїсти. Через хвилювання прокинувся апетит. Мушу визнати: мені дуже цікаво, що там між Мироном та Євою відбувається. Ну не може ж цей чоловік бути настільки сліпим і все пробачати! Чи все-таки може? 

– Чому не спиш? – на кухні з’являється Артур, дістає з холодильника пляшку з водою і робить кілька ковтків. 

– Та щось не спиться, – зітхаю. – Мені здається, що після сьогоднішньої вечері щось має змінитися. Не знаю, як пояснити свої відчуття, але вони ось такі. 

– Так це зрозуміло, Ясю, – Артур сідає навпроти мене. – Ти заручилася підтримкою батьків Мирона. Його батько хворий і точно має бажання поняньчити онука перед смертю. А щодо самого Мирона… Пробач за мою відвертість, але… не потрібен тобі такий чоловік. Принаймні до того часу, поки він не змінить свій світогляд. 

Я і сама це розумію. Мирон сподобався мені в той період, коли ми тісно працювали разом. Він хороший керівник, добре розбирається у тому, чим займається. А ще він дуже гарний. Навіть занадто. Я повелась на нього як маленька дівчинка, при тому абсолютно не розібравшись у тому, що у нього всередині. А там, на жаль, нічого хорошого… 

Мені здається, що скоро Мирон заявиться до мене в гості, щоб засипати черговою порцією претензій. Але він не прийшов, і це дуже дивно. Мабуть, з Євою зараз. Вона знову напустить йому в очі туману, і пара продовжить готуватися до весілля. 

Наступного ранку виникає питання, чи варто їхати в офіс. Може, знову вдома залишитися? Та з іншого боку, не варто забувати, що це моя робота, і, тікаючи від зустрічі з Мироном, я підставляю Артура. 

– Ти впевнена, що варто їхати? – питає мій друг та бос, коли зустрічаємось на кухні. 

– Впевнена, – кажу. – Проблем менше не стане, якщо я буду уникати Мирона. 

Поснідавши разом, їдемо в офіс, і практично весь час Артур розмовляє по телефону. Наскільки я розумію, виникли якісь проблеми в компанії і без Артура ніяк не розібратися. 

– Ясю, мені треба повертатися, – випалює, закінчивши виклик. – Виникли проблеми з останнім проектом. Без мене ніяк.

– А я? – питаю схвильовано. 

– Тут залишишся, – відповідає. – Ти ж розумієш, що хтось має стежити за тим, як тут робота йде? 

– Розумію, – шепочу. Насправді я зовсім не хочу залишатися тут. Та ще й без підтримки в обличчі Артура. 

– Пробач, Ясю. Я не думав, що це станеться, – Артур торкається мого плеча, а я видихаю. 

– Та я розумію, – кажу. – Все добре буде. Не хвилюйся. 

Артур везе мене до офісу, залишає мені машину та ключі від неї, а сам викликає таксі. Схоже, тепер я буду за кермом. Чесно кажучи, не сильно люблю бути в ролі водія, але це краще, як кожен раз викликати таксі. 

– Якщо образить хтось – одразу кажи. Примчу швиденько, – Артур обіймає мене, а я усміхаюсь. Навіть не сумніваюсь, що примчить. У цьому весь Артур. 

Коли заходжу в офіс, відчуваю легке хвилювання. Піднімаюсь ліфтом на потрібний поверх і дивуюсь, коли не бачу в приймальні помічниці Мирона. Спочатку хочу почекати на неї, а тоді розумію, що це немає сенсу. З Мироном поговорити доведеться. Хочу я цього чи ні.