- Глава 7.2 -

Як би там не було, я розумію, що потрібно самостійно щось вирішувати. Я не готова брехати щодо того, що Захар – батько дитини. Це занадто жорстоко щодо нього. Тим більше якщо він дійсно мене кохає. 

Після обіду Артур пропонує прогулятися містом, а я зовсім не проти. Провітрити голову точно не зашкодить. Проходимо набережною, і в мене таке відчуття, наче всі події відбуваються без мене. Я просто не встигаю за ними, тому єдине, що залишається – спостерігати зі сторони. 

– Тобі не здалося, що наречена Мирона поклала на мене око? – питає Артур, коли зупиняємося біля пристані і він спирається спиною на паркан. 

– Здалося, – кажу. – Ти явно її зацікавив. Не дивуйся, мені здається, що Єва дуже схожа на твою Клару. Вона також шукає багатих чоловіків, котрі покладуть до її ніг весь світ. Добре, що ти вчасно розпізнав її наміри, от Мирон закоханий по вуха й очевидних речей не бачить. 

– З одного боку мені його шкода, – замислюється Артур. – А з іншого – я його не розумію. Ну хіба він не розуміє, що ця вагітність – це як подарунок долі?  І твої почуття до нього також. Сліпий ідіот. 

Я підтримую Артура, але тільки з одного боку. Ніхто не зобов'язаний кохати іншу людину просто так. Мирон схиблений на Єві, і це його право. Ні я, ні він не планували цю дитину. Це вийшло випадково. І якщо Мирону начхати на сина, то мені зовсім ні. Я вже дуже його люблю і на все заради нього готова. Тільки не на брехню. 

Коли повертаємось у квартиру, Артур збирається на ще одну зустріч з давнім другом, а я вирішую запросити Оксану. Все-таки ми мали пообідати разом, а я все скасувала. 

Поки чекаю на неї, переодягаюся в домашні штани та футболку, змиваю макіяж, а волосся збираю у гульку. Люблю такий домашній лук, коли нікуди не треба йти. 

Коли лунає дзвінок у двері, поспішаю відкрити, навіть не глянувши у вічко. Радісно усміхаюсь, готова побачити Оксану, але на порозі не вона.

– Ти що тут робиш? – питаю у Мирона і збираюсь зачинити двері, але він не дає. Ставить ногу так, щоб у мене нічого не вийшло. 

– Нам треба поговорити, – заявляє. – Ясю, не дури. Я не хочу тобі зашкодити. 

Ого! Це що означає? У мого боса прокинулася совість? Я що, сплю?

– Забирайся! – ціджу, дивлячись йому в очі. – Взагалі не розумію, якого біса ти сюди прийшов! Ми вже про все поговорили! 

– Не про все! Я не хочу, щоб Захар став батьком мого сина! – випалює. 

То он воно що… А правда-то проста. Мирон – самозакоханий ідіот! Досить того, що від власної дитини відмовився, так тепер не хоче, щоб у його сина був батько! 

Розумію, що поговорити нам таки доведеться, тому впускаю Мирона у квартиру. Я збираюсь сказати йому все і сподіваюсь, що встигну до появи Оксани. 

– Ти мерзотник! – не добираю слів. – А Захар – справжній чоловік! Він не хоче, щоб його племінник ріс без батька! 

– Ти серйозно? – усміхається Мирон. – Повір, Захар точно не про дитину зараз думає. Він тебе хоче! 

– Ну і нехай! – випалюю, зовсім втративши контроль над власними думками. – Я готова бути з ним! 

– Для чого? Щоб мене позлити? – фиркає Мирон. – Навіть не намагайся! Мені байдуже! 

– Тоді чому ти тут? – питаю прямо. – Якого біса ти прийшов, якщо тобі байдуже? Може, ти лукавиш, Мироне? Може, серце таки тьохнуло, коли зрозумів, що твого сина буде виховувати власний брат?! І Захара він татом буде називати! 

Здається, я перейшла межу. Очі Мирона різко темніють, а я як ніхто знаю, що це означає. Він злий. Дуже-дуже злий. 

Роблю крок назад, але зовсім забуваю, що позаду диван. Перечіпляюсь і починаю падати назад, але Мирон встигає мене врятувати. Хапає за руку і тягне на себе. Хапаюсь за його плечі як за рятівне коло, а мій живіт впирається у його… 

Так невчасно син нагадує про себе і починає штовхатися. Мирон опускає погляд вниз, тому що відчуває це, а тоді піднімає на його мене. 

– Що це було? – питає розгублено. 

– Мій син… – кажу збентежено. Хочу відступити, але несподівано Мирон торкається долонею живота. Завмираю як вкопана, тому що такого не очікувала. 

Малюк знову штовхається, наче відчуває присутність тата. В цей момент у мене сльози на очах виступають, тому що ситуація до божевілля абсурдна.

– Тобі краще піти, – кажу і таки відступаю. Витираю сльози, але знаю, що Мирон їх помітив. – Не забувай, що у тебе весілля скоро. 

– Коли тобі народжувати? – питає якось глухо. 

– Це не твоя справа! – ціджу. – Ти не мав права приходити сюди. І тим більше не мав права відчувати його рухи! Забирайся! 

Мирон розуміє, що перейшов межу. Він більше не намагається поговорити. Відступає, а тоді йде до дверей і відкриває їх. 

– Ой! – розгублено випалює Оксана, котра якраз збиралася дзвонити у дзвінок. – Я не вчасно? 

Мирон нічого не відповідає. Залишає квартиру і біжить сходами вниз. Я ж дивлюсь йому вслід і не можу зрозуміти, в чому була справжня причина того, що він прийшов. Невже почуття прокинулися? Та ні, бути цього не може!