- Глава 7 -

– Що ти несеш? – втручається Мирон, і цього разу я повністю його підтримую. 

– А що таке? – усміхається Захар. – Тебе щось не влаштовує, брате? 

– Оце так пристрасті, – хмикає Артур, котрому явно весело. А от я не радію зовсім. Мені не зрозуміло, чому Захар це зробив. 

– Ясю, ми можемо поговорити? – Захар дивиться на мене, а я навіть не знаю, чи варто залишатися з ним один на один. Гляди, ще якусь дурню придумає, і що мені потім робити? 

– Я думаю, що тобі варто погодитися, – нахиляється до мого вуха Артур. – Я тебе внизу зачекаю. 

Дивлюсь на Мирона, котрий явно не задоволений таким поворотом, а тоді на Захара, котрий чекає на моє рішення. Розумію, що поговорити доведеться, хоча б для того, щоб дізнатися, для чого Захар це зробив.

Ми виходимо в коридор і зупиняємося біля вікна. Складаю руки на грудях, щоб Захар не бачив, наскільки сильно я нервую. 

– Я чув вашу розмову, – розпочинає. – Саме тому сказав, що це моя дитина. Якщо Мирон не готовий її визнати, це зроблю я. 

– Навіщо? – не розумію. – Вона ж не твоя. 

– І що? В наших жилах тече одна кров, – додає. 

– Ти додав нам усім проблем, – зітхаю. – Я взагалі не планувала залишатися тут і тим більше народжувати. Моїй дитині не потрібен батько. 

– Це ти за неї вирішила? – Захар погляду з мене не зводить, а я ідіоткою себе відчуваю. 

– Я ніколи не буду вимагати у Мирона визнавати свого сина. Я взагалі не планувала повертатися сюди. І тим більше я не стану брехати, що ця дитина твоя. Будь ласка, виправ усе. Це перебір, – прошу. 

– А якщо я не хочу? – Захар говорить впевнено, і мене це лякає. – Ти давно мені подобаєшся, Ясю. Я закоханий у тебе. Якщо зараз є можливість бути разом, я нею скористаюся. Ми можемо стати щасливими і дитина народиться в повноцінній родині. 

Я дивлюсь на Захара, кліпаю очима і власним вухам повірити не можу. Він дійсно брат Мирона? Тоді чому один брат готовий вбити власну дитину, а інший чужу може назвати своєю? 

– Я розумію, що ти шокована, і не хочу тиснути на тебе, – Захар торкається мого плеча, а мені стає не по собі. Не відступлю тільки тому, що не хочу його образити. – Але подумай, Ясю. Це найкращий вихід з ситуації. 

А мені здається, що це ще більша безвихідь, в яку я сама себе заганяю. Ненавиджу брехню і зараз відчуваю себе дуже погано. Якщо погоджусь на пропозицію Захара – нічим хорошим це не закінчиться. 

– Мені треба йти, – кажу і відступаю, тому Захару доводиться забрати руку. – Я не хочу брехати, тому буде краще, якщо ти проясниш ситуацію зі своїм батьківством. 

Залишаю Захара в коридорі, а сама йду до ліфта і заходжу всередину. Їду вниз і повірити не можу, що все це зі мною відбувається. 

– Ну що там? – питає Артур, котрий весь цей час чекав мене в холі. 

– Дурдом, – бурчу. – Поїдемо на обід? Заодно все тобі розповім. 

Артур погоджується, тому йдемо на вулицю і сідаємо в машину. Тільки зараз згадую, що збиралася і Оксану запросити, але зараз якось не до неї, тому пишу повідомлення з вибаченнями і вимикаю телефон. 

Розповідаю все, що говорив Захар, і сподіваюся, що Артур якось допоможе мені роз'яснити ситуацію. Може, це я чогось не розумію і так буде краще.

– Отже, він закоханий у тебе, – замислюється Артур. – Настільки сильно, що готовий стати батьком для чужої дитини. 

– Але ж ця дитина йому не чужа, – випалюю. – Я не хочу вносити розлад у цю родину. У Мирона та Захара дуже хороші батьки. Ти хоча б уявляєш, що буде, якщо вони дізнаються, що я брешу? 

– Взагалі-то, ти рятуєш ситуацію, і Захар цей теж. Єдиний, хто винний – це Мирон. От з нього як з гуся вода. Мені здається, що він навіть оком не повів, коли рідний брат назвав його дитину своєю. 

– І що ти пропонуєш? Прислухатися до Захара? 

– Це тобі вирішувати, Ясю, – стенає плечима. – Ти ж знаєш, що я в біді тебе не залишу. Буде у малюка тато чи ні, я завжди буду поруч. 

– Я знаю, – шепочу і накриваю живіт рукою. 

Насправді мені здавалося, що Мирон якось вплине на ситуацію. Ну невже його серце не боліло, коли Захар визнав мого сина своїм? Це ж яким поганим треба бути або ж просто безсердечним.