- Глава 5.2 -

– А я Марія, – втручається білявка, поки її бос відходить від шоку. – Помічниця Мирона Дмитровича. 

– От і познайомились, – Артур відсовує для мене стілець і чекає, поки сяду. Сам розміщується поряд, а от Мирон продовжує стояти. – Щось не так, Мироне? Ви наче привида побачили.

– Все так, – цідить і сідає навпроти мене. – Ми з Ярославою дійсно знайомі. Працювали разом деякий час. Дуже дивно, що вона опинилася в іноземній компанії. 

– У житті всяке буває. Правда, Ясю? – Артур легко торкається мого плеча, а Мирон хмуриться ще більше. 

– Дивні у вас стосунки, як на боса та підлеглу, – випалює. – Ви зустрічаєтесь?

– Поки що ні, але все можливо, – усміхається Артур і, щоб остаточно вивести Мирона з себе, накриває мій живіт долонею. – Ми з її сином заочно найкращі друзі. Правда, чемпіоне? 

– Сином? – голос Мирона якось дивно ламається на цьому слові. Видно, що він дуже розгублений і не контролює власних емоцій. 

– Так. У мене буде син, – кажу твердо. – Може, вже до справ перейдемо? Ми тільки з літака і хотіли б відпочити. 

– Твоя працьовитість – це щось, Ясю, – хмикає Артур. – Але давай спочатку поїмо. Справи можуть зачекати. 

Дуже сумніваюсь, що зможу з’їсти хоча б щось, але замовлення роблю, щоб не здаватися білою вороною. Останнє, чого я хочу – щоб Мирон зрозумів, як сильно мене хвилює ця зустріч. Я не відпустила усе, що було, але пробачати не буду. Навіть кохаючи можна ненавидіти. Це наш з Мироном випадок. 

– Пробачте, мені треба у вбиральню, – кажу, поки чекаємо замовлення. 

Поки йду до виходу, відчуваю на собі погляд Мирона. Я боюсь, що настане момент, коли ми залишимось віч-на-віч. У нього точно є запитання до мене, а я зовсім не хочу з ним розмовляти. 

Роблю свої справи, мию руки та виходжу в коридор. Та коли бачу біля стіни Мирона, різко зупиняюсь. Щось надто швидко він вирішив поговорити. Я ще не готова. 

– Поясниш щось? – питає невдоволено.

– Не розумію, що ти хочеш почути, – кажу спокійно, і байдуже, що руки пітніють від страху. 

– Ти не зробила аборт, – не питає, а констатує факт.

– Ні, не зробила, – відповідаю. – Що ще?

– Ти повернулася, щоб шантажувати мене дитиною? – цідить.

– Мені здається, що ти занадто високої думки про себе, – злюсь. – Ніхто не знає, хто батько моєї дитини, і не дізнається. Останнє, чого я хочу – щоб ти мав будь-яке право наближатися до мого сина. 

– Чому ж тоді ти тут? 

– Це всього лише робота. Не більше того, – відповідаю. – Тобі не варто хвилюватися, Мироне. Для мене ти давно не чоловік. З того моменту, як захотів вбити власну дитину. 

Залишаю його в коридорі і йду в зал. Артур хмуриться, коли сідаю поруч, але нічого не встигає запитати, тому що вслід за мною повертається Мирон. 

Поки чоловіки розмовляють про договір, я ліниво жую свій салат, при цьому постійно відчуваю на собі погляд Мирона.

Невже він реально думає, що я повернулася для того, щоб усім розповісти, що він батько моєї дитини? Дурість яка! З власної волі я ніколи б не прилетіла сюди. Просто не хотіла Артура підставляти. 

– Ну що ж, на цьому можна закінчити, – говорить Артур, а я видихаю. – Думаю, що продовжимо завтра. Нам з Ясею і правда треба відпочити після перельоту. 

– Тоді я чекаю вас в офісі, – відповідає Мирон. – Якщо потрібна якась допомога – звертайтесь. 

– Дякуємо, але не варто турбуватися. Я орендував для нас з Ясею квартиру, тому все враховано. 

– Ви будете жити разом? – брови Мирона злітають вгору. 

– А що тут такого? – усміхається Артур. – Ми з Ясею дуже близькі. Я не готовий залишити її одну в такому стані. 

Артур встає першим і подає мені свою руку. Всі разом виходимо на вулицю, і біля автомобілів чоловіки тиснуть один одному руки. 

– Був радий тебе бачити, Ярославо! – Мирон і мені свою руку простягає, але тиснути її я зовсім не хочу. 

– Взаємно, – сухо відповідаю і вкладаю свою руку в його. Всього одна мить поєднує нас, і я першою руку забираю. 

Коли сідаємо в авто, нарешті можу видихнути. Артур скеровує автомобіль на дорогу, але час від часу поглядає у мій бік.

– Наскільки я зрозумів, він пішов за тобою? – питає. 

– Пішов… – зітхаю. Розповідаю все, що говорив Мирон, а Артур не добирає слів. 

– Ну не ідіот? Як таке взагалі можна було придумати? Ти сліпий, чи як?!

– Я не знаю, – стенаю плечима. – Саме тому я і не хотіла цієї зустрічі. Знала, що так буде.

– Якщо хочеш, не їдь завтра в офіс. Я сам розберусь, – говорить серйозним тоном.

– Дякую, звісно, але ні. Я тут, щоб допомагати тобі, а не відсиджуватися десь. До того ж ти сам сказав, що потрібно дивитися страху в обличчя, – відповідаю.

– Сказав, – бурчить. – Але ж я не думав, що Мирон цей такий ідіот.

– Що вже є. Я поїду з тобою завтра. Думаю, друга зустріч не буде такою важкою як перша.