- Глава 4.2 -

Мирон

– Що таке, котику? Ти такий напружений, – Єва торкається пальчиками моїх плечей, але зараз це аж ніяк не допомагає. 

– Проблеми з помічницею. Вона звільняється. Треба терміново знайти іншу, – пояснюю. 

– От і добре. Мені ця не подобається. Дивна якась, – кривиться Єва. – Мирончику, пообідаємо разом? Хочу викрасти тебе на трохи. 

– У мене багато справ, – кажу. – Пробач. Не сьогодні. 

– Ну добре, – невдоволено бурчить. – Тоді вечеря? В найкращому ресторані. Я купила нову сукню, треба ж її вигуляти.

– Добре. На вечерю я згоден, – кажу.

Насправді нічого не хочу. Слова Ярослави збили мене з пантелику. Вона вагітна моєю дитиною… Здуріти можна! Та якщо Єва дізнається, вона кине мене цієї ж миті, а у нас весілля через кілька місяців. Я ж мріяв про це так давно… 

Коли Єва йде, я ще деякий час сиджу і не можу зібрати себе докупи. Як ідіот до останнього сподівався, що та ніч не вилізе мені боком. А воно он як вийшло. З першого разу. 

З роздумів мене вириває Ярослава, котра повертається в кабінет з листком у руках. Кладе мені на стіл, а я дивлюсь на неї та бачу її заплакані очі й не зовсім здоровий колір обличчя. 

Точно ревіла десь в туалеті… через мене. А що я можу зробити? Ця дитина мені не потрібна! Ярослава – хороша працівниця, у мене ніколи не було до неї претензій. Але її вагітність плутає всі карти. Як би я цього не хотів – дитини необхідно позбутися. 

– Підпишіть заяву на звільнення, – говорить тихо. – В комп’ютері зустрічі заплановані на місяць вперед. Завтра зустріч зі шведами, а після… Думаю, що ви розберетесь. 

– Добре, – рука зупиняється над листом паперу, і кілька секунд я думаю над тим, чи варто відпускати цю дівчину. Чи не пошкодую потім? 

Як би там не було, підпис свій залишаю, а вона помітно видихає. 

– Я попрошу Оксану забрати мої документи, – говорить. – Бажаю вам щастя з Євою. Ви ж так хотіли, щоб вона стала вашою дружиною. 

– Дякую, – видавлюю з себе, і відчуття таке, наче це якась інша реальність. Ярослава йде, а я залишаюся. І начебто нічого. Я звик, що люди навколо змінюються. 

Чому ж тоді, дивлячись на неї, у мене серце не на місці? Мабуть, це совість прокинулася, але я намагаюсь не зважати на неї. 

Ярослава йде, а я дивлюсь на зачинені двері та ламаю в руці олівець. Викидаю його у сміття, але краще не стає. Я сподіваюсь, що зовсім скоро забуду про неї. У мене є кохана жінка і все, чого я хотів. 

А Ярослава ще знайде своє щастя. Справжнього чоловіка, котрий не розіб’є їй серце. Я цього щиро їй бажаю. А діти… у мене ще будуть. От як тільки Єва захоче стати мамою – і ми відразу перейдемо до справи. 

Ярослава

 – Ти звільнилася? – кричить Оксана, коли зустрічаємось на вулиці під час обідньої перерви. – Як могла так легко здатися? 

– Ти серйозно? – бурчу. – З ким мені боротися? Мирон відправив мене на аборт! 

– Що? Ти серйозно? – подруга шоковано округлює очі, і я її розумію. Я теж такого від нього не чекала. – Тепер усе зрозуміло! Ти правильно зробила! Він ще лікті кусати буде, от побачиш! 

– Сумніваюсь, – зітхаю. – Мирон нічого до мене не відчуває. З цим неможливо боротися. А моя дитина, – накриваю долонею поки що плоский живіт, – це моя дитина. Мирон ніколи її не побачить. 

– І що тепер робити будеш? Додому поїдеш? – питає Оксана. 

– Думаю, що так. Можливо, тато з роботою допоможе. Раніше я гордою була, самостійною. Тепер доведеться просити про допомогу. Я знаю, що тато буде злитись, але не залишить мене одну. Тобто… вже не одну. 

– Ну ти хоча б про мене не забувай, – Оксана обіймає мене, а я її. 

Коли прощаємось, йду на автобус і їду додому. Треба ще речі зібрати й найголовніше – з татом поговорити. Ось це найстрашніше. 

Коли переступаю поріг квартири, одразу дістаю з сумки телефон. Знаходжу серед контактів номер тата і набираю його. Сідаю просто на стілець в коридорі та слухаю довгі гудки. А якщо не відповість? 

– Яро? Сталося щось? – чую стурбований голос тата і видихаю. 

– Привіт, татку, – кажу якомога веселіше. – Можна я приїду? Дуже скучила за тобою і мамою. 

– Звісно, можна! Що за питання? – говорить. – Тільки... у тебе точно все добре? Ти так рідко нам телефонуєш...

– Все добре, – кажу крізь сльози. – У мене є сюрприз для вас. Я буду через три години. Забереш мене з вокзалу? 

– Звісно. Ми чекаємо на тебе, донечко! 

– Дякую. Я дуже вас люблю.