- Глава 4 -

У мене паніка! Та ні, істерика! Навіть не так – паніка та істерика разом! Я цей тест до дірок роздивилася, але дві смужки нікуди не зникли. Мені здається, що більш виразними стали. 

– Я думаю, що тобі треба поговорити з Мироном! Поїхати додому ти завжди встигнеш, а розібратися в ситуації треба, – стоїть на своєму Оксана. 

– Що тут розбиратися? – злюсь. – Я і так знаю, що він скаже! Я сама до нього прийшла тоді. Розумієш, сама! Мирон був дуже п’яним, а я – абсолютно не досвідченою. 

– І що з того? Це його дитина теж! – випалює. 

– Його, але вона йому не потрібна, – шепочу. 

Оксана розуміє, що мене не переконати, і вирішує більше не тиснути. Я сама маю все обміркувати та зробити висновки. Поки що в голові лише одна думка – звільнитися та поїхати додому. Батьки явно не зрадіють тому, що я з подарунком, але залишатися тут не хочу. Принаймні зараз. 

Коли Оксана йде, я ще довго не можу заспокоїтися. Кілька разів беру в руки телефон, щоб набрати Мирона і все йому сказати. Мої бажання змінюються зі швидкістю світла, і я боюсь, що кожне з них понесе за собою плачевні наслідки. Особливо – для мене. 

Цієї ночі практично не сплю. Тільки-но очі закрию, мені здається, що хтось стукає у двері. Чую голос Мирона і розумію, що він все знає. 

Розумію, що сама себе накручую і ніхто крім Оксани про вагітність не знає, але нічого не можу з цим зробити. В результаті засинаю тільки над ранок і не чую будильника. 

Коли прокидаюсь, з острахом розумію, що зараз десята ранку. Я знаю, що Мирон нічого не скаже, якщо не прийду, але все одно вирішую поїхати в офіс, щоб поговорити з ним. 

Я готова до будь-якої відповіді, але тримати це в собі – найгірший варіант. Якщо Мирон прожене, я зникну з його життя. Але може бути й інший варіант… Можливо, він зрадіє?

Надто казково звучить якщо чесно, але я тримаюсь за цю думку до того самого моменту як переступаю поріг його кабінету. Долоні пітніють і зараз головне знов не втратити свідомість. Це зараз точно не допоможе. 

– Ярославо? – Мирон відриває погляд від документів, які щойно переглядав, і дивиться на мене. – Тобі вже краще?

– Так. Тобто ні, – роблю ще крок ближче до столу і відчуваю себе повною ідіоткою. Зараз як ніколи треба бути сильною. Моє блеяння справі не допоможе. 

– Тобто? – перепитує. – Ти все-таки захворіла? Я дам тобі кілька днів відпочити.

– Кілька днів не допоможе, – видихаю. – Я вагітна. 

– Вагітна? – Мирон повільно опускає папери на стіл і дивиться на мене дуже прискіпливо. – І хто ж батько?

– Дивне питання від того, хто був моїм першим чоловіком, – роздратовано випалюю. 

– Хочеш сказати, що вона – моя? – цідить. – Це не смішно, Ярославо. У мене весілля скоро. 

– Я подумала, що ви маєте право знати, – почувши про весілля, вся моя впевненість, котрої й так зовсім мало було, розвіюється як дим. – Я напишу заяву на звільнення. Не хвилюйтесь. Ніхто не дізнається. 

– Правильно, – холодно заявляє. – Проблеми перед весіллям мені не потрібні. Позбудься її… 

– Що? – глухо видихаю. 

– Позбудься дитини, – повторює Мирон. – Я кохаю Єву. Вона єдина жінка, від якої я хочу дітей. 

В цей момент мій світ розривається на частини. Я дивлюсь на чоловіка, котрого вважала сенсом свого життя, і повірити не можу, що він це сказав. Можна не кохати жінку, але дитина ні в чому не винна. Вона ж його… 

– Я… вас зрозуміла, – видавлюю з себе і з останніх сил тримаюсь, щоб не розплакатись просто тут. – Зараз напишу заяву на звільнення. 

Швидко залишаю кабінет, але у дверях мало не збиваю з ніг Єву. Вона бурчить щось собі під ніс, а я не слухаю. Біжу у вбиральню, і мене вивертає просто в раковину. 

Дивлюсь на своє відображення і не розумію, чому це все зі мною відбувається. Хіба заслуговую на таке відношення? Я просто хотіла сказати правду і почути слова підтримки. А що отримала? 

Мирон відправив мене на аборт і тим самим розбив моє серце. Уявлення не маю, як тепер жити, але даю собі слово, яке ніколи не порушу – моя дитина народиться і буде щасливою. Але я ніколи не розповім їй, ким був її батько.