- Глава 2 -

– Може, впустиш мене в номер, чи будемо так говорити? – питає, а я розумію, що звільнення відкладається. 

Відступаю, і Мирон переступає поріг. Мені соромно дивитись йому в очі. Взагалі не знаю, як тепер працювати разом. Якщо ми таки будемо працювати… 

– Якщо ви на рахунок минулої ночі… – тараторю, але Мирон мене зупиняє: 

– Ярославо, домовмося одразу – між нами нічого не було, – після його слів завмираю, як вкопана. І байдуже, що чогось подібного і чекала. Мабуть, таки сподівалася, що Мирон побачить у мені жінку і… закохається? Наївна. У його думках одна Єва. – Ти добре працюєш і я не хочу втрачати таку помічницю. 

– Я розумію, – кажу, знітившись. – Між нами нічого не було. Так правильно?

– Чудово, – Мирон прямує до дверей, але в останній момент зупиняється: – Сьогодні повертаємось додому. Забронюй квитки на найближчий рейс.

– Добре, – відповідаю, і бос залишає мій номер. Сідаю на ліжко і дивлюсь на двері, за якими він зник. Ну ось і все. Для нього так просто взяти та викинути з пам'яті ту ніч. Чому ж тоді я не можу цього зробити? 

Бронюю білети на найближчий рейс і пишу Мирону повідомлення, що через годину нам треба виходити. Він не відповідає, а я й не чекаю на відповідь. Збираю речі у валізу, одягаю джинси та футболку, а на ноги кеди. Немає бажання виглядати гарно. Все одно для свого боса я просто тінь. 

Коли збираюсь залишити номер, у коридорі зустрічаю Мирона. Він окидає мене пустим поглядом і киває в бік ліфта. 

Поки їдемо вниз, ніяк не можу спокійно встояти на місці. Просто не можу прийняти той факт, що для Мирона ця ніч нічого не означала. Я ж пам'ятаю, як він мене цілував, як дарував незабутні відчуття. Йому також все сподобалося. Поки не настав ранок.

Поки працівник готелю складає речі в багажник, Мирон відкриває для мене двері автомобіля. Збираюся сісти, але помічаю маму свого боса і завмираю. 

– І що все це означає? – питає вона невдоволено. – Вчора ти зник з власного свята. Сьогодні, не попрощавшись, тікаєш! Мироне, поясни щось! 

– Виникли термінові справи, – сухо заявляє. – Спробую приїхати на твій ювілей. 

– Пообіцяй, що приїдеш! – стоїть на своєму жінка.

– Обіцяю, – бурчить Мирон, зрозумівши, що іншого вибору немає. 

– І Ярославу з собою візьмеш! 

Ось тут уже я розгублено завмираю. Мирон кидає в мій бік короткий погляд та усміхається кутиками губ. Як же мені цікаво, про що він думає! 

– Як скажеш, – додає. – Тепер ми можемо їхати? Не хочу запізнитись на літак. 

– Звісно, – Олена Станіславівна відступає, і я таки сідаю в салон автомобіля. Мирон розміщується спереду, поруч з водієм, і ми рушаємо. 

Востаннє дивлюсь на високу будівлю готелю і розумію, що не хочу повертатися. У мене відчуття таке всередині, наче вчорашня ніч поділила моє життя на дві частини. Так, як раніше, вже не буде. І, швидше за все, мені таки доведеться звільнитися. 

Весь переліт Мирон залипає у своєму планшеті, а я дивлюсь у вікно ілюмінатора. Поки мій бос не бачить, підглядаю за ним і відчуваю біль в районі серця. 

Все-таки дарма я не втекла тоді… Не можна було заходити так далеко. Тепер доведеться жити з цим відчуттям, що Мирон спав зі мною, але думав в цей момент про іншу…

– Я відвезу тебе спочатку, – говорить мій бос, коли залишаємо будівлю аеропорту. Я знаю, що його автомобіль на парковці, але їхати разом не хочу. Погано стає від однієї думки, що Мирон буде зовсім близько. 

– Не варто. Я таксі викличу, – кажу.

– Як хочеш, – він не наполягає. Сухо прощається і йде на парковку. Дивлюсь йому вслід – і плакати хочеться. Тільки плакати я не буду. Що зроблено, то зроблено. Час назад не повернути й з цим відчуттям доведеться жити.