Розділ 46

Її приводять до мене. Маленька, худенька, тремтяча, дивиться на мене розгубленими очима. А я тону, накриває з головою її емоціями, радість, страх, сумніви, біль, хочеться притиснути, втішити, закрити собою і ніколи не відпускати.

Новина вдарила мене по голові, потужно так приклала. Того дня на роботі вранці все валилося з рук. Серце не на місці. Зателефонував Світлані, вона радісно повідомила, що з сином все добре, вдома теж. Начебто мав би заспокоїтися, але покоробив її радісний голос. Подзвонив Марку – не відповідає.

Останні події підривають мозок. Олексія зарізали. І це саме тоді, коли гаденя збиралося пролити світло на те, що відбувається. Чую, навколо відбувається  якесь божевілля. А не можу знайти нитку, яку варто потягнути. Треба сьогодні розпитати голубоньку про все. Вона теж щось приховує, недомовляє, а мене задовбало ходити як їжак у тумані. Хочу ясності. Кого я обманюю, хочу нереального – стерти минуле, забути образи. Я хочу жити з тією, яку незважаючи ні на що люблю. Себе обманювати безглуздо. Я намагався заглушити почуття, пробував продовжувати жити без неї. Виходило паршиво, але я зі всіх сил намагався триматися на поверхні.

А з її появою моя одержимість розцвіла буйним кольором, змінила світ і затьмарила собою будь-які логічні аргументи розуму. Брехати собі і закриватися від правди не бачу сенсу.

Реагувала вона на фотки, начебто реально бачила їх уперше. І той самий Олексій сказав – не було зв'язку.

А потім ця дивна поведінка в машині. Вона стверджувала, що я викликав її вночі. Впевнено так мені доводила. А мене тієї ночі вирубило. Навіть не пам'ятаю, як до ліжка дістався. Тільки з ранку очі продер. Хоча зазвичай заснути не можу, думки не дають спокою.

Наплював на роботу. Закинув заяву на відпустку. Не до служби зараз. Помчав додому. А там Світлана мене з порога зустрічає. Воркує. На кухню веде. Щось меле, не замовкає, аж голова розколюється. А серце дедалі сильніше коле. Дихати складно. В очах темніє. Тривога зростає.

- Я радий, що вам весело, - на кухню заходить Марк.

- Вітаю! Що трапилося? – обличчя в сина змарніле, сіре.

- А ти типу не знаєш? – гарчить на мене.

- Ні.

- Ой, я забула сказати, - сплескує руками Світлана.

- Що?

- Ілону поліція на допит забрала.

- Я ж дзвонив, тебе питав, чи все дома нормально? - Стискаю кулаки, стримую в собі бажання придушити її. Всередині щось обривається.

- З голови вилетіло, - розводь руками. - Так, чого переживати. Поговорять із нею та відпустять.

- Я їм намагався додзвонитися, але мені нічого не кажуть. Ось збираюся зараз викликати таксі та їхати, – син налаштований рішуче.

- Я тобі дзвонив, якого слухавку не брав?

- Реально? – бере телефон, переглядає дзвінки. - А точно, не помітив, - хмикає.

Помічаю, що я в нього записаний у телефоні як "Урод". Прірва між нами стає все більшою. Ненависть Марка зростає незалежно від того, що я роблю. А в мені росте почуття провини, я люблю його дружину. І не можу знищити у собі те, чим дихаю.

– Зараз з'ясую, - відходжу до вікна.

Набираю кількох людей. Пробиваю своїми каналами.

- Її підозрюють у вбивстві. Затримали, - ледве ворочаю язиком. Падаю. Далі провал.

Опритомнів у лікарні. Ніколи не нарікав на здоров'я, а тут підкосило. І одразу як струмом б’є, підскакую, крапельницю з себе знімаю. Голубонька там одна, дівчинка моя за ґратами, налякана.

Тільки з ліжка встаю, перед очима все пливе. Серце щемить. Падаю на підлогу. Піднятися не можу. Неначе в якийсь момент із здорового мужика на розвалюху перетворився.

Лікар прибігає. Мені погань якусь коле. Скрутило так, що й губи не можу розліпити. Пізніше трохи прийшов до тями. Виявляється, у мене серцевий напад. Голова працює, а ходити поки що не можу. Час не втрачаю, пробиваю інфу. Незабаром мені і роздруківки її дзвінків приносять всі подробиці справи. І все дуже логічно за версією слідства виходить. Настільки, що нудить. Не в'яжеться це в голові. Згадую її реакцію на смерть Олексія, не зіграти такого. І дивна впевненість, що я її вночі у парк кликав. Непросто впевненість - образа, що не прийшов. У мене відчуття, що нас обплітають павутиною, настільки вміло, що ми цього не помічаємо.

Не могла Ілона вбити. Не вірю в це. Не здатна вона на таке. Говорять ненавмисно, теж навряд чи. І що більше доказів, то сильніше у протилежному переконуюсь.

Мене відвідує Марк. Несподівано. Світлана тільки дзвонила, жодного разу свій зад не принесла. Це на щастя.

- Привіт, - син інакше дивиться, погляд м'якше став. Під очима темні кола.

- Здоров, - спостерігаю за його реакцією.

- Лікарі кажуть, ти на поправку йдеш, - каже тихо, мов слова підбирає.

– Сьогодні думаю валити. Досить валятися.

- Чудово, - руки на милицях побіліли, так їх стискає.

- Марку, говори, з чим завітав, - розумію, що не про моє самопочуття прийшов дізнаватися.

- Ілона… вона потрапила. Мені нічого не кажуть, я намагався дізнатися. До неї не пускають, – каже швидко, відчуваю, промову готував, у голові неодноразово прокручував. - І я розумію, що без допомоги їй не вибратися. Мені начхати, винна вона чи ні. Просто прошу тебе, витягни її, - дивиться мені у вічі. - Гроші, які мені на операцію, краще на неї витратити. А я й так проживу. Головне – її свобода.