Розділ 22

Далі починається справжній жах. Я підповзаю до парубка, мене відтягують. Чую крики: «Сліпа курка!» у свій бік. Виття сирен. Поліція. Швидка. І я як у маренні підбігаю і питаю у всіх підряд:

- Він живий? Що з ним? Серйозні ушкодження? - На мене не звертають уваги. Відштовхують. Відпихають. Навколо зібралася величезна кількість перехожих. Міліція оточила територію. До нього туди не пробратися, нічого не вдається побачити. Я у шоковому стані, реакція уповільнена. Не знаю як поводитися, що робити.

- Так… живий… – відповідає дівчина в білому халаті, єдина, хто звернув на мене увагу. - Стан ... - зітхає, - Подивимося ...

– Я поїду з ним! - Не знаю, навіщо я це говорю. Хочу якось допомогти та розумію, що нічого вже від мене не залежить. Все, що могла, створила.

- Не можна.

- До якої лікарні його везуть?

Вона називає адресу, і навіть не глянувши на мене йде.

А мене кличе поліція. Розпитують про те, що сталося. Водій махає мені кулаком і посилає в мій бік брудні слова. Опускаю голову, не сперечаюся. Заслужила.

Мене відвозять до поліції. Тягають по кабінетах. Задають одні й ті самі питання. Я розповідаю все як було, нічого не приховую.

Але, виявляється, порушив правила все ж таки водій. Я переходила на зелене світло, а він не загальмував вчасно. Так мені пояснив поліцейський. Але якби я була уважнішою і подивилася на дорогу, нічого б цього не сталося. Моя вина колосальна. Через мене хлопець у лікарні, і невідомо, що з ним зараз діється. Чи виживе? Чи є серйозні ушкодження? А якщо він не має страхівки? Думки лізуть різні, одна чорніша за іншу.

Коли через пару годин мене випускають, на таксі їду в лікарню. І тільки завмерши біля стійки, усвідомлюю, що навіть не знаю, як його звуть.

- Вибачте, тут хлопця нещодавно привезли, аварія на дорозі. Молодого… я до нього хочу… як він… – жалібно дивлюся на літню жінку. По щоках котяться сльози, руки тремтять.

- Так, привезли.

- Як він? Що з ним? До нього можна? - Засипаю питаннями, мене трясе. Боюся почути фатальне.

– На операції.

– Можна мені туди. Зачекати. Я хочу поговорити з лікарем, може потрібна моя допомога!

- Це хто? - До жінки підходить чоловік у світло-блакитному халаті.

- До Марка Бєляєва наречена прийшла. Переживає.

- Я не…

- Як вас звати? Ходімо, - чоловік усміхається. – Не переживайте так. Ви така бліда, - веде мене коридором лікарні. – У мене дружина минулого року в аварію потрапила, розумію вас… Зараз Йохана вам заспокійливе дасть.

- Що з ним? – казати, що я ніяка не наречена, а винуватця всього, що сталося, язик не повертається. Мені треба дізнатись, що з ним. А якщо я скажу правду, мене до нього на гарматний постріл не підпустять. А коли він прийде до тями, я переконаюся, що все добре. Тоді і можна зізнатися.

Марк Бєляєв, співвітчизник, чи що? Раптом він один у чужій країні і йому потрібна допомога? Ні розкривати себе зараз не найкращий час. А якщо має дівчину? Ось якщо з'явиться, я все їй поясню. А поки що зроблю все, щоб він не залишився один.

До мене ставляться дуже добре. Я цього не заслуговую. Почуття провини розростається із ще більшою силою. Лікарі, медсестри, всі такі ввічливі.

- У нього зламані дві ноги. Складні переломи. Внутрішня кровотеча. Коли операція закінчиться, вам докладніше розкажуть, – каже медсестра. - Ви рідним його вже зателефонували?

Зависаю. Не знаю що відповісти.

– А його речі? Ми нещодавно знайомі ... - брешу, і почуття провини ще сильніше притискає мене до землі.

Мені приносять його куртку. Роздерті штани у плямах крові. Спортивну сумку. Телефону немає. Швидше за все, розбився. У сумці лежить спортивна форма з логотипом досить відомого футбольного клубу. Він що футболіст? Переломи ніг... Очі застилає темрява.

Операція закінчується. Дивлюся в очі лікаря, з почуттям засудженої до розстрілу.

- Жити буде, - підсумовує невесело.

– Але? - Усередині все покривається льодом.

- Бігати вже навряд... - лікар розводить руками.

– Марк не зможе ходити? – за час очікування, я вже подумки звикла до цього імені. Називаю його про себе, говорю з ним, прошу, щоб вижив.

- Зможе… шанси є… реабілітація тривала потрібна. Все від нього залежить. Але повністю відновити рухові функції не вийде. Занадто сильні ушкодження.

Він же футболіст! Все ж таки осідаю на підлогу. Що ж я за ходяче лихо таке. Сина не вберегла, хлопцю життя скалічила.

- За кілька годин зможу вас провести до нього, - каже лікар. Він дивиться на мене зі співчуттям, як і всі у цій лікарні. Не заслуговую я на подібне ставлення.

І все ж таки я буду поруч. Подивлюся Марку в очі. Нехай скаже мені все, що думає. На жаль, ніяк не загладити провину перед ним. Щоб я не зробила, все одно це буде дуже мало.