17 глава

Коли Варя знайшла Бога, то  почала змінюватися вона і почало змінюватися, як ми вже помітили, її життя.
Прийшовши до церкви, вона знайшла сім'ю, де її любили, приймали, допомагали та дбали про неї. Звичайно, Варя бачила в цих людях Бога, адже до неї ніколи нікому не було діла. Брудну, голодну, одягнуту не по сезону дівчинку, зі загаслим поглядом, ніхто не помічав.
Зрозуміло, що час був важкий, у всіх були свої діти і свої турботи, але якщо хоч би хтось обмовився до неї добрим словом, поговорив, вислухав, можливо, не дійшло б до того, що вона намагалася накласти на себе руки.
Ми виростаємо, стаємо дорослими і не пам'ятаємо вже, що для дитини, іноді доброго слова вистачить, щоб у її душі засяяло світло, і з'явилися сили жити далі. Не треба її навіть годувати, одягати, захищати. Просто дайте їй відчути, що хоч комусь вона потрібна, для когось важлива, і це вплине на все її життя.

Не так легко і просто у Варі сум змінився на радість. На початку, коли вона тільки прийшла до церкви, стільки болю було в її душі, що коли хтось говорив їй щось добре, чи обіймав її, то вона не могла витримати це і починала плакати. Дівчина настільки вже звикла до відвернення, байдужості й зневаги, що відштовхувала прояви любові до себе.
Мине багато років, вона стане дружиною і мамою, а слова «ти дорога» та «ти важлива», як і раніше, будуть чіпати її до сліз.

Коли така людна приходить до церкви, дуже важливо, щоб в неї був наставник. Це людина, до якої ти можеш зателефонувати серед ночі, прийти будь-якої години і вона прийме тобе, вислухає, спробує допомогти.
Першою такою людиною для Варі стала Нела Йосипівна, жінка похилого віку, що жила у сусідньому з Варіним, будинку. У її квартирі збиралися віруючі люди серед тижня, щоб поспілкуватися й помолитися одне за одного. І вона ці зустрічі проводила. З усіма питаннями, обуренням та нерозумінням, Варя йшла до Нелі Йосипівної, а вона терпляче вислуховувала дівчину, та пояснювала їй усе.
Другою такою людиною для Варі став Артур. Оскільки церква була дуже велика, і до неї з'їжджалися люди з усього міста, то Сергій Васильович не міг усіх охопити, щоб відвідати їх. Тому він проповідував кожної неділі, та займався іншими справами церкви, а дбати про людей в інший час, він назначив молодших пасторів, у кожен район міста.
За район, де жила Варя, відповідав пастор Артур. Він був іноземцем з Перу, приїхав до України навчатися у медичному університеті, і залишився тут, відчуваючи Божий поклик, служити українцям. Він одружився з чудовою дівчиною і в той момент, коли Варя з ними познайомилася, в них було вже четверо діток.
Він був дуже особливою людиною, з величезним серцем, сповненим любові до людей. Його дружина Ліза, була такою самою, але оскільки на той час вона, переважно, займалася маленькими дітьми, то Варю опікував пастор Артур.
Вона так і кликала його завжди «пастором», навіть не по імені.
Варя дісталася йому нещасним, покаліченим життям, підлітком, з сильною депресією, низькою самооцінкою, розчарована в усьому, не маючи бажання жити. Скільки її сліз ним було стерто! Вона бачила свій біль у його очах. Так багато терпіння він проявив до неї! А скільки розуміння, співчуття, підтримки, любові, вона отримала від нього! Він завжди вірив у неї і бачив її такою, якою бачив її Бог, від чого у неї виростали крила.

Варя завжди відчувала, що вона для пастора Артура ще одна дитина, його великої сім'ї.
Для неї він став як батько, якого в неї по суті, й не було. Навіть потім, ставши дорослою і вже не ходивши за ним вслід, як хвостик, вона відчувала його незриму підтримку, знала, що важлива для нього, що у будь-який момент вона може звернутися до нього і він буде на її боці.
Звичайні люди можуть залишити дивовижний слід у житті людини, якщо не пройдуть повз неї, а відкриють своє серце, та дадуть частинку своєї душі.

Поступово, рани в душі Варі затягувалися, біль йшов і через якийсь час вона вже могла без сліз розповідати про своє життя.