11 глава

Один раз на місяць, в їх поштову скриньку, хтось клав християнську газету. Дядько Вітя, зазвичай, відразу її розрізав та клав до туалету. Але одного разу, Варя у цей момент опинилася поруч, та забрала в нього цю газету, щоб почитати.

Там були історіі про людей, життя яких змінив Бог. Комусь допоміг, когось позбавив від хвороби. Та зацікавило Варю не це, а оголошення на останній сторінці про те, що тому, хто напише їм листа, вони надішлють книжечку поштою.

Варі не важливо було що там написано, та вона любила збирати всілякі книжки. Тож написала їм листа.

Через кілька тижнів, замість книжки, до них прийшли дві жінки з тої церкви, що цю газету друкувала. І так невчасно!..

В той день дядько Вітя пірнув маму ножем в живіт. Він застряг у ребрі, тож нічого серйозного не зачепив, але крові натекло багато.

Тож в той момент, коли п’яна мати лежала на кроваті, серед закривавлених простирадл, а дядько Вітя, теж п’яний, мов той лев ходив по квартирі, нікого не підпускаючи до матері, хтось постукав у їх двері.

Відкрила Варя. На порозі стояли дві жінки, одна літнього віку, друга молодша.

- Добрий день, - привіталися. – Ви написали нам листа, і ми хотіли б з вами поговорити, якщо можна.

В цей момент, з квартири почувся п’яний голос дядька Віті. Розібрати було важко, але що то були нецензурні слова, зрозуміли навіть жінки, що стояли перед нею. Варі стало зовсім незручно.

- Я залюбки б поговорила з вами, але зараз це дуже невчасно, - відповіла вона, сподіваючись на те, що вони підуть до того, як дядько Вітя вийде, та буде намагатися зіштовхнути їх зі сходів.

- Ми все розуміємо, - співчутливо сказала та, що була молодша, - немає чого соромитися.

Дядько Вітя в той момент пішов до кухні, тож Варя впустила гостей до квартири, та завела їх до своєї кімнати. Побачивши закривавлену матір, вони присіли коло неї, щоб подивитися в якому вона стані.

Дядько Вітя зайшов до кімнати, коли вони розмовляли з матір’ю. Зупинився в дверях, подивився на всіх, подумав про щось, та знову пішов до кухні.

- Він взяв ніж! – з жахом промовила Варя, почувши характерний дзенькіт металу.

Жінки, почувши це, не злякалися, а встали, та почали молитися вголос.

Дядько Вітя підійшов до дверей, зупинився, дивлячись на жінок, що молилися. В його руці був великий ніж. Тікати не було куди.

Та раптом сталося щось неймовірне! Він впав на коліна, та почав плакати.

- Помоліться за мене! Помоліться за мене! – знову і знову повторював він.

Жінки підійшли до нього, поклали руки на його голову та плечі, й помолилися. Після цього, вони сіли на диван, та почали розмовляти з Варею. А дядько Вітя, мов маленьке котеня, сидів коло їхніх ніг, та продовжував плакати, тільки вже від щастя та радості.

Вони розказали Варі про Ісуса Христа, як він був розіп’ятий на хресті за її гріхи. Та спитали, чи хоче вона отримати прощення гріхів, та віддати своє життя до Його надійних рук?

Її серце відкликалося на кожне їхнє слово. Було враження, що той Бог, якому вона молилася весь час, зараз був тут.

Звісно вона погодилася, бо ж вже давно в Нього вірила, та Його любила!

Це було правильне місце та правильний час, коли Бог відповів на її молитву. Прийшов в її життя, щоб врятувати її душу, допомогти в її біді, та все змінити.