10 глава

Коли Варі було шістнадцять років, вони з матір’ю переїхали до міста, в іншу область.

Спочатку жили у давньої материної подруги, мати не пиячила, торгувала на базарі. Варю вже не била, бо та вже задоросла була і мати побоювалася її чіпати після того, як одного разу замахнулася на неї, а вона схопила руку матері, та відкинула її від себе. Хоча більше її злякав погляд дочки, холодний і жорсткий. Вона нічого до матері вже не відчувала, мати вбила в ній всі родинні почуття.

Якби навіть захотіла, Варя не змогла б відчути навіть краплю теплоти до людини, від якої вона нічого доброго не бачила, та натерпілася стільки жахіття.

А потім, мати познайомилася з чоловіком. Через деякий час він запропонував їй з дочкою жити у нього.

Мати погодилася.

Варя була пригніченою, коли заходила до чужої квартири. Адже цьому дядькові була потрібна мати, а не тягар, у вигляді її дорослої дочки. Що їй чекати від чужої людини, якої вона ні разу не бачила?

Відкрив двері літній чоловік з бідьорою посмішкою. Відступив у коридор, пропускаючи їх. Показав матері, куди класти їх речі, а сам повів Варю у другу кімнату.

- Ось, це твоя кімната, - сказав Варі привітно. – Можеш тут переставити усе, як тобі подобається, чи змінити.

Варя озирнулася, не вірячи тому, що почула. ЇЇ особиста кімната, у справжній квартирі!! В неї ніколи не було своєї кімнати. Та й дому свого в неї ніколи не було. Поки мати з вітчимом жила, то вони винаймали житло, а як вона пиячити почала, то жили, де прийдеться.

Тому те, що відбувалося зараз, це було щось неймовірне! «Це твоя кімната» - Варя запам’ятає цей момент і ці слова на все життя й буде завжди вдячна дядькові Віті, так його звали.

Дядько Вітя був хорошим, трохи нервовим, зі своїм поглядом на життя, але хорошим. Маму він іноді сварив, а от Варі слова поганого не сказав ніколи, любив її як рідну дочку.

Тільки один недолік був у нього – він пиячив. Можливо саме це було причиною того, що він був одиноким. Кожен місяць, отримавши пенсію він починав пити, й не переставав, поки не пропивав усі гроші.

І це можна було б терпіти. Та коли дядько Вітя бував п’яний, він ставав ніби одержимий, кидався на всіх з ножами, топором, доки не виганяв всіх з квартири. Тільки тоді заспокоювався.

Одного разу, вони з мамою забігли до кімнати Варі, та підперли двері кроваттю. Так дядько Вітя, спочатку намагався вибити двері, потім порубати їх топором, а коли й це не вийшло, то налив бензин на підлогу під дверима, й підпалив. Варя з матір’ю встигли вибігти та загасити полум’я.

Тож кожен місяць вони тікали з дому, ночували в гаражі, коли було тепло, а зимою - на залізничному вокзалі.

Час від часу мама не витримувала, та йшла від нього. Їм давала притулок материна знайома, з базару, де вони разом торгували. Тільки вона сама жила у малесенькій частині приватного будинку, з чоловіком-пияком, котрий не був радий таким гостям у себе в домі. Тож Варя з матір’ю ночували з ними в одній кімнаті, на полу, на грязній білизні.

Потім дядько Вітя тверезів та приходив вмовляти матір повернутися до нього. Вона погоджувалася. І таке повторювалося раз за разом.

Кожен раз, коли все налагоджувалося в їх житті, Варя від усього серця дякувала Богові. А коли знову все рушилося, вона казала собі: «Нічого, все налагодиться. Наступного разу все обов’язково буде добре!»

Та мужньо витримувала важкі часи.

Тільки раз за разом, борючись з життям, та отримуючи поразку, вона все більш втомлювалася та втрачала надію. Тож, коли наступного разу вони з матір’ю опинилися на вулиці, Варя не витримала, та закричала Богові:

- Чому Ти нічого не робиш? Ти ж можеш все змінити! Ти ж бачиш, як ми страждаємо!.. – ридала вона. – Добре! Якщо я тобі так байдужа, то й Ти мені не потрібен!

С того часу Варя вирішила більше не молитися, та тільки це було важко, бо як тільки щось хороше ставалося, вона машинально підіймала обличча до неба, щоб подякувати Богові. Та схаменувшись, стримувала себе.

Варя за Ним сумувала, їй Його не хватало. Тож не пройшло багато часу, як вона сказала Йому:

- Ну гаразд, Ти мені не допомагаєш, та я все одно Тебе люблю. Давай знову будемо розмовляти.

Згодом мати теж почала пиячити з дядьком Вітею, чи то тому, що вже не витримувала тих поневірянь, чи тому, що коли вона була п’яною, він її не чіпав. А Варя ховалася у шафі кожен раз, коли він йшов робити огляд по квартирі, ніби відчував, що хтось тверезий є на його території. А коли він засинав, вона могла піти на кухню поїсти, чи до ванної кімнати - вмитися. Й весь час треба було бути напоготові, щоб не прогавити момент, коли він прокинеться й встигнути сховатися.

Варі вже було близько сімнадцяти років. Ще в селі закінчивши дев’ять классів, тут, у місті в школу вона так і не пішла. А як вчитися, коли не знаєш, де опинишся завтра, й чи буде що поїсти?

Матір вона вже не ненавиділа, хоч та скандалити та казати доньці гидкі речі не припинила. Але тепер Варя бачила, що матері теж важко, що виживає, й виживала завжди, як могла. Да, дуже жорстоко чинила з нею, та ніде, ніколи не кинула її. Варя почала думати про те, що можливо, через те, що матері було так важко, що вона сама ледь витримувала, можливо через це вона так зривалася на ній. Якби на її долю прийшлось стільки, скільки на материну, вона взагалі б не вижила.