7 глава

Вже настала весна, коли мати забрала її з санаторію. Разом з тими самими її знайомими, вони переїхали до іншого села, у Хмельницьку область, шукати кращої долі.

Та вони пиячили й мама з ними знову почала. А у таких людей ніде не буде кращої долі.

Кажуть, що діти жорстокі. Ні, не діти, а підлітки. Варя була вже їх ровесницею, то ж вони й насміхалися й знущалися з неї. Бо мало того, що новенька, так ще й дочка п’яниці.

Та ще й мати зі свого боку добавляла, змінилася, ніби зійшла з глузду, била дочку, як озвіріла, навіть без причини, через поганий настрій чи важке похмілля. Ще й кричала при цьому:

- Що б ти здохла, тварюка! Щоб повісилася! Краще б ти не народилася!

Та найгірше було, коли мати розлючувалася на дорозі, серед села.

- Шльондра, потаскуха! – кричала вона, б’ючи Варю перед усіма.

Над нею й так знущалися, а тут така ганьба, такий сором!

Через рік, Варя поїхала до Коновки, та відразу пішла на татову могилу. Весь день просиділа на кладовищі, розмовляла з ним.

- Таточко, мені так важко жити! – жалілася вона. – Забери мене до себе, мені тут так погано! – зі сльозами просила його.

Вже стемніло, а вона все сиділа коло могили, не хотіла йти. А куди їй йти, кому вона потрібна? Тільки татові, та й з ним бути не може.

Переночувала у Наді. Наступного дня, Варю зустріла жінка з сільради.

- Варя, чому ти не приїждаєш спадщину оформляти? Адже татова хата тобі належить.

Татова хата дісталася йому від батьків, в ній виросли його сестри. Яка іронія, що тепер вона належить, як вони вважають, байстрючці! Можливо тому, з такою люттю, вони вигнали їх з мамою з дому?

- Мені нічого від них не треба! Мені тато був потрібен! – гірко відповіла їй Варя, та не захотіла більше розмовляти.

Коли вже збиралася їхати назад, то не втрималася, й пішла до рідної хати, глянути на неї, хоч на хвилинку.

Сиділа у дворі, дивилася на дім, де вона була щасливою так не довго. Все тут було до болю рідним, й облуплені стіни хати, й похилившийся сарай, кожне деревце, кожна травинка..

Мабуть, хтось вже доповів тітці Жені, що Варя пішла до хати, бо не посиділа вона й п’яти хвилин, як тітка прибігла, та вигнала її з двору взаший.

Варя ще довго не могла зрозуміти, як так жорстоко вони могли вчинити з дитиною? В якого Бога вони вірили? Навіщо ходили до церкви, коли чинили як диявол?

Варя більше ніколи туди не їздила, знати їх не хотіла. Спочатку була зла на них, а з роками жаліла їх, бо не вони, так їх діти будуть розплачуватися за гріх, який вони вчинили.