6 глава

Матері дали притулок її знайомі з сусіднього села, а Варя поїхала до санаторію, доліковуватися.

Вона ходида по відділенню, ніби примара, навіть не розуміючи, куди йде. Добре, що був режим, сказали йти на процедури, вона йшла, сказали на уроки – йшла, до їдальні за всіма приходила, от тільки не їла нічого. Чергова медсестра сідала поруч з нею, та примушавала її ковтати ту їжу.

Ніби в тумані, згадується, як її кривдили дівчата, як захищали санітарки, втішали, шкодували її. Та їй було байдуже. Все найстрашніше в її житті вже сталося. Що ще вони можуть їй зробити?

Прийшла до тями Варя через два тижні. Прокинувшись вранці, вона раптом ВСЕ відчула! Біль, горе, безвихідь навалилися на неї з такою силою, що вона плакала й плакала і ніяк не могла зупинитися.

Він так просив її не йти! Так просив! А вона пішла, навіть не повернулася, не глянула на нього в останній раз!.. Усвідомлення цього рвало її душу на шматки.

Якби вона залишилася, він був би живий!

Ввечері, до Варі покликали лікаря й зробили укол заспокійливого. Вона заснула.

Прокинувшись вранці, вже не плакала, мабуть, разом з іншими ліками, їй давали заспокійливе.

Та все тепер було іншим. Світ навколо, люди, ніби в чорно-білому кіно. Варя ні про що більше не мріяла, нічого не хотіла. Не сумувала за матір’ю, не чекала, коли вона приїде її забирати.

Їй було все одно. Тата більше не має, все інше було не важливо.