5 глава

Думаю, що дітям, молодшим шістнадцяти років, не варто читати цю главу.

Мобільних телефонів тоді ще не було, тож коли Варю відпустили з санаторію додому на Великодні свята, про це ніхто не знав.

До села вона дісталася вже затемно. Йшла, підганяючи себе думкою про те, як зрадіють зараз батьки її несподіваній появі. Вже зараз вона буде дома! Тепла хата, святковий настрій, обійми, і тато, такий щасливий від того, що вона вдома, поруч з ним.

Коди вийшла на пагорб, з якого було видно її хату, до серця закралися недобрі передчуття, бо в вікнах не було світла. Озирнулася довкола, село світилося як новорічна ялинка, всі святкували. Тільки її хата виглядала темною плямою, посеред інших. Щось було не так.

Передчуття радості від зустрічі змінилося на тривогу, коли вона стукала у двері.

Відчинив тато, він був п’яний. Варя відразу все зрозуміла - він напився, вигнав маму. Надія на затишний, сімейний вечір розбилася об гірку дійсність та посипалася уламками на засніжений поріг, на якому вона стояла.

Тато, побачивши її, дуже зрадів.

- Варя! Доця! Я такий радий тебе бачити! – щасливо хитався він, тримаючись за двері.

А от Варя розсердилася на нього через те, що він все зіпсував.

- Де мама? – спитала відчужено.

- Доцю, ти заходь, я так скучив за тобою! – ніби не чув її питання тато.

- Де мама? – ще жорсткіше спитала вона.

- Мама? Та вона до сусідів святкувати пішла.

- Знаю я, як вона пішла! Втекла від тебе п’яного, щоб ти її не побив!

- Та ти що, доню, мати твоя..

- Я пішла до мами! – і відвернувшись від нього, пішла геть.

- Доню, почекай! Не йди! Залишся вдома, я так скучив за тобою! А мати вранці прийде.

Та Варя була така сердита на нього, що продовжувала йти.

- Варя, повернися! Донечко моя, я так тебе люблю! – кликав тато.

Та Варя не зупинилася, не повернулася, не сказала нічого.

- Доню! Чуєш?.. – лунав вже здалека його голос.

Вона пішла. А він ще довго стояв на порозі та кликав її..

А зранку мама розбудила її:

- Варя! Тато згорів!

Варя проснулася, сіла на кроваті.

- Як згорів? – не розуміла, що таке каже мати.

- Я зранку пішла покормити кролів, а з дверей хати дим йде. Я подивилася в вікно, та там нічого не видно за димом!

До Варі дійшли слова матері. Вона зіскочила з кроваті.

- Та що ж ти в хату не зайшла?? Можливо він ще живий!! – закричала вона.

Вирвавшись з рук матері, в майці, босоніж, вона побігла до їхньої хати.

Ні, цього не може бути! Її тато, її світ, її життя, не може померти! Це не правда!

А мати бігла за нею, кричала, щоб вона зупинилась, що там небезпечно, що вона сама там згорить.

Та Варі було байдуже. Ніхто не міг би зараз її зупинити. Він не міг померти! Вона врятує його!

Увірвалася да хати і зупинилася, бо сірий дим заповнив всю хату, пік очі, нічого не було видно. Відчувався запах горілого м’яса.

Варя виставила руки перед собою, та пішла навмання. Дойшовши до дверей кухні, вона перечепилася через щось.

Подивилася собі під ноги і побачила тата. Він лежав скрутившись, на животі, весь обгорілий..

Після цього вона все пам’ятає все уривками. Як приїхала поліція, як збіглися тітки, які чомусь матір звинувачували у тому, що це вона спалила тата. Всі щось робили, хтось плакав, хтось сварився, поліціянти ходили, щось роздивлялися, записували..

Тільки Варя стояла біля тата, та невідривно дивилася на нього. Вона не плакала, нічого не відчувала. Це мабуть, була така захисна реакція мозку, бо вона б не витримала, вмерла б бід розпачу та болю.

Тата перевернули на спину. В його животі вигоріла діра, така ж сама була на підлозі, де він ним лежав. На дверях у кухню були кров’яні смуги. Вона подивилася на пальці тата, вони були счесані до кісток.

Коли він загорівся, то намагався вийти з хати, та йому було так боляче, що він не міг відкрити двері. Тож він дряпав її руками, доки обгорів вже так, що не міг стояти на ногах. Впав на коліна, а тоді схилився до полу. І так помирав, догораючи.

Потім він лежав у гробі у хаті тітки Жені. Варя сиділа поруч, дивилася на нього, та ніяк не могла усвідомити, що то її тато там лежить.

Тітки зібралися разом, та покликали Варю в іншу кімнату.

- Варю, дитинко, ми тебе не залишимо, ми про тебе подбаємо, ти тільки скажи поліціі, що то мати твоя підпалила тата.

Варя їх усіх любила, других родичів у неї не було, та збрехати про маму не могла.

- Якби вона це зробила, я б сказала, але ж це не правда. Я не можу так вчинити.

Вони ще повмовляли її, та не досягши нічого, залишили у спокої.

А після похорон, вони вигнали їх з мамою з хати, навіть з речей нічого не дозволили взяти. В нічних сорочках, босоніж, вони тікали з села. А тітки бігли за ними та кричали, що спалять їх так, як вони спалили тата.