4 глава

Так пройшло саме щасливе літо в житті Варі. Почалася школа, і хоч їй було важко звикати до нових вчителів та однокласників, та взагалом було не погано. В неї навіть з’явилася подруга у школі – Інна, дівчина, з якою вони разом сиділи.

Вони одразу здружилися, ніби відчули одна одну, бо у Інни тата не було, мати жила десь далеко, а Інну виховувала бабуся.

Тої зими тато здав горіхи, котрі лущив всю осінь, та купив Варі полушубок з кролика, бордову в’язану шапку з великим бубоном та чорні сапоги до колін. Усе нове та гарне! Варя відчувала себе принцесою, коли йшла у цьому всьому до школи!

А ще магнитофон з касетою – подарунок Варі на день народження. Це було якесь неймовірне чудо! Справжній магнитофон! У той час, у хатах було тільки радіо, а телевізори та магнітофони тільки в самих багатих.

Варя обожнювала його, бо це був подарунок тата.

Біда прийшла зненацька. Ще наприкінці літа було попередженя про те, що не можна купатися кілька днів у Дністрі, бо там знайшли туберкульозну паличку. Та де там! Варя з Надею ходили купатися кожен день, пірнали та наковтувалися води, як завжди.

І ось, серед зими, щеплення Манту показало у дівчат велику реакцію, особливо у Варі, у неї була сама велика по всій області – двадцять міліметрів. І їх терміново відправили до санаторію лікуватися.

Це було пясля Різдва. У хаті ще було по-святковому прибрано, мати й тато були незвично тихими, спільна біда примирила їх. В цей час вони були справжньою сім’єю.

А Варя так не хотіла їхати з дому! Коли нарешті в неї знову був тато, вона не хотіла навіть на день залишати його. А тут - кілька місяців! Вона ніби щось відчувала..

Наступного дня тато повів Варю в Ленківці – сусіднє село, щоб там посадити на потяг до Чернівців, де був той самий санаторій, в якому мала лікуватися Варя.

Йдучи по дорозі, тримаючи тата за руку, вона відчувала, що все вже ніколи не буде, як раніше.

На пероні не хотіла відпускати його, не хотіла сідати у потяг.

- Ну що ти, доню, - вмовляв тато, приховуючи свої сльози, - підлікуєшся, повернешся додому, все буде гаразд!

Варя сіла в вагон, та чарез вікно невідривно дивилася на тата. Потяг вже рушив, він пішов поруч з її вікном, а вона не зводила погляду з його сумних очей. Відчуття, що ніколи його більше не побачить, тугою стисло її серце.

Так і дивилися вони, невідривно, одне на одного, поки потяг не набрав швидкість і тато залишився стояти на засніженій станціі..