3 глава

Папа привіз їх додому. Варя пам’ятає це відчуття, коли йшла за ним по вокзалу та дивилася на його спину, відчуття, що все гаразд, що її світ зновцу цілий, повноцінний. Захищенність, спокій, щастя заповнили її серце.

Та не все було так райдужно, як вона собі уявляла. Адже тато з мамою були як кішка з собакою: він її ненавидів, вона його не могла терпіти. Вони часто сварилися і кожен раз мама збирала речі, хапала Варю за руку й хотіла йти від тата. А він благав її залишитися, бо дуже боявся втратити Варю. Мама заспокоювалася, та розбирала речі. Й так до наступної сварки.

А для Варі кожен раз життя закінчувалося, коли вона розуміла, що знову втратить тата. Такий жах опановував її, вона ніби стояла понад прірвою, наприкінці свого свого дитинства, щастя, всього..

У тата було п’ять старших сестер, які ненавиділи її матір, так і не прийнявши її в свою сім’ю. А Варю вважали нагуляною, бо в їх сім’ї, світло-русих та сірооких людей, вона вродилася чорна, як циганка. Вся в мати пішла.

Тільки одна харартерна риса була в неї від татової сім’ї, яка була у всіх: тата, тіток, дідуся – горбинка на носі. Тільки у Варі вона проявилася під час перехідного віку, а до того її не було видно. Тож тітки терпіли її, бож дитина, ні в чому не винна, та й тато любив її над усе.

Більше за всіх Варя любила тітку Женю, бо часто, коли тато був п’яний, а мама десь ховалася, вона забирала Варю до себе, годувала її, залишала ночувати.

Чистий дім, смачна їжа, лежанка на печі, де спала Варя, та холодні очі тітки, назавжди запам’яталися їй. Одного разу, вона приготувала Варі попкорн і вона покуштувала його перший раз у житті.

Там же, на цій печі, в дванадцять років, Варя знайшла та прочитала книжечку «Яко з нами Бог», бо тітка Женя, як і всі татові сестри, була дуже набожною. В тій книжці розповідалося, як ще в радянські часи, приїхав до одного села якийсь професор, вчений, щоб розповісти та доказати неграмотним людям, що Бога ніякого не моє. Але був у тому селі дідусь, простий та щирий, він питання професорові задавав такі, що той не знав як відповісти. Й по всьому було видно, що Бог таки є.

І Варя повірила тоді в Нього всією душею, Він ніби народився в її серці. Ходила з тітками до церкви, шукала Його серед ікон та свічок, та там Його чомусь не відчувала так, як у тітки на печі, коли читала ту книжку. Здивувалася, бо де ж Його ще відчути, як не у церкві, та щиру віру в Нього не загубила, а ніжно берегла у своєму серці.

Дівчина ще не раз намагалася поговорити з людьми у церкві та батюшкою про Бога, бо хотіла більше про Нього знати, як Йому догодити, як Його шанувати. Та знову, повчання про те, як кланятися та цілувати ікони, ставити свічки та читати записані молитви, були для неї мертвими, не визивали ніякого оклику в душі.

Те літо було самим щасливим в житті Варі. Коновка розташована на скелях Дністра, оточена лісами, повними суниці, холодку та ландишів, та полями, пахнувшими чебрецем, майорівшими ромашками та маками.

Варя обожнювала плавати у Дністрі. Якби Надю, її подругу, батьки відпускали надовше, то вони плескалися б у воді весь день.

Їй подобалося збирати лікарські рослини, тож часто вона бродила сама полями, шукаючи їх. Наносила та насушила стільки, що третя кімната у хаті, в якій не жили, там складали всілякі речі, була заповнена різними травами так, що ступити не було де.

Чи то діти були зайняті роботою в селі, чи то здружилися одне з одним а Варю не знали, та якщо не рахувати ті рідкі моменти, коли батьки відпускали Надю погуляти, адже вона була старша за Варю на два роки і вже працювала на рівні з батьками, Варя була самотньою. Та ніколи цього не відчувала, серед трави, дерев і квітів, що росли у дворі, струмка, що оминав город.  Вона була щасливою дома і ніяк не могла натішитися, бо навіть повітря тут здавалося їй особливим та рідним.  

Варя навіть на равликів не дозволяла Наді ступати, коли вона приходила і вони бігали по двору, чим дуже її смішила.

У Наді була чудова мати, яку Варя любила, суворий тато, якого боялася не тільки Варя, а й всі діти в селі, ті ще дві старші сестри, які жили в місті.

Іноді Варя залишалася ночувати у Наді. В літній кухні, на печі, вони до ночі грали у карточки, зроблені з розрізаних на чотири частини откриток. А вранці, перед сніданком, Надя, її мама та тато, стояли на колінах, узявшись за руки, та молилися за прийдешній день. І Варю звали до себе. Для неї це було дивно, та.. так щиро і правильно.

Вони належали до протестанської церкви. Іноді Надя брала туди з собою і Варю. Там співали зрозумілі пісні про Бога, потім якийсь дядько вставав, брав у руки Біблію, читав відривок звідти та пояснював його присутнім. Там все Варі було зрозуміло: чого хоче Бог, що маємо робити ми. І всі були радісними, добрими та щирими. Іншими.