Глава 25

Елоїза

​Кілька секунд ми провели в цілковитій темряві, оточені крихітними іскрами, що огортали нас, наче зоряний пил. А вже наступної миті ми опинилися посеред величного тронного залу. Нас уже чекали, перед візитом до пана Валейна я попередила Гаррета про наше прибуття, і він був у захваті від цієї новини.

​Щойно магічний туман розвіявся, до нас поспішив кремезний чоловік. Він був дивовижно схожий на Кайана: той самий колір волосся, ті ж самі янтарні очі, лише зріліший і поважніший, але такий само вродливий. Від нього виходила настільки тепла енергія, що він здався мені по-справжньому рідним. Можливо, через мій зв’язок із Кайаном його батько став для мене близьким і на магічному рівні?

​Гаррет міцно обійняв мене, не випускаючи кілька секунд. Потім відсторонився, зазирнув мені в очі й тепло усміхнувся.

​— Яка ж ти гарна, доню. Кайан — справжній щасливчик, — він грайливо підморгнув мені, і я мимоволі всміхнулася у відповідь.

​— Дякую, пане Валейне, що погодилися допомогти. Для мене честь приймати Вас у себе, — король відступив від мене і потиснув руку магу.

​— Радий допомогти в цій біді. Кайан — чудовий хлопець, він не заслуговує на життя в клітці, як і решта вашого народу, — спокійно відповів Доріаз.

​— Люба, ти не проти трохи перепочити у вашій із Кайаном кімнаті, поки ми поговоримо з паном Валейном? — звернувся король до мене. — Потім я особисто проведу тебе до сина.

​— Звісно, я зачекаю, — відповіла я і повернулася до нашого супутника, — Дякую ще раз за допомогу.

​— Нема за що, пані Елоїзо. Давайте-но я залишу відбиток своєї енергії на вашому артефакті зв’язку. Якщо раптом знадобиться допомога — не соромтеся звертатися, — запропонував Валейн.

​Я дістала з кишені артефакт. Коли він приклав до нього руку, ще один камінець на корпусі на мить спалахнув яскравим сріблом і згас, прийнявши новий заряд.

Ми попрощалися, і кілька кремезних вартових, по зовнішнім ознакам це були ведмеді, повели мене до кімнати Кайана... до нашої кімнати, як сказав король. Я досі не могла повірити, що справді перебуваю тут. На континенті, якого боялася більше за саму смерть; серед істот, яких ненавиділа — як з'ясувалося, зовсім незаслужено. Адже вони такі самі жертви кількох чудовиськ, як і ми.

​Ми йшли просторими коридорами замку. На мій подив, він не був похмурим чи темним, як я собі уявляла. Навпаки, замок вражав світлом і величчю білого мармуру. Стіни прикрашали картини з мальовничими пейзажами та портрети колишніх правителів. Тут були зображені всі види перевертнів. Це виглядало не лячно, а велично, нагадуючи про довгу історію цього народу.

Ми піднялися широкими кам’яними сходами на другий поверх. ​Вартові зупинилися біля високих різьблених дверей. Один із них мовчки кивнув, запрошуючи мене всередину. Серце калатало десь у горлі. 

Кімната Кайана виявилася справжнім відображенням його характеру. Стіни, оббиті темно-синім оксамитом, контрастували з величезними вікнами, за якими виднілися похмурі скелі та бурхливий океан. У центрі стояло масивне ліжко з темного дуба, застелене важким хутряним покривалом. Поруч — робочий стіл, завалений картами та звітами, що нагадувало про його виснажливу працю.

​У каміні ще жевріло вугілля, наповнюючи простір ароматом кедрових дров та легким, ледь вловимим запахом самого Кайана — хвої та холодного металу. Цей запах змусив моє серце стиснутися від болю.

​Я сіла на край ліжка, стискаючи в руках сумку зі смаколиками. Це місце мало стати нашим домом, нашим затишним гніздечком, але зараз воно було лише фортецею, де я збирала сили перед найважчою зустріччю у своєму житті. Чи впізнає він мене? 

​За пів години до кімнати зайшов король. Він сів поруч зі мною на ліжко і обережно взяв мене за руку.

​— Ти впевнена, що хочеш побачити його... такого? — сумно запитав він. — Зараз він — дикий звір, який розуміє лише мову сили та вбивства. Отрута повністю блокує магію, тому в нього немає зв’язку ні з людською суттю, ні навіть з істинною парою.

​— Я хочу побачити його. Я впевнена, — твердо відповіла я, дивлячись королю прямо в очі. Мені не було страшно, бо я знала: той лютий звір у підземеллі — це не справжній Кайан. Це лише дія тієї гидоти, що затьмарила йому розум. — Чому той хлопець так вчинив? За що він мститься?

​— Він втратив батька у дванадцять років. Для дитини це страшний удар, навіть якщо її батько — повний відморозок, який труїв собі подібних, аби вислужитися перед колишнім королем. Хлопця не обходило, що його батько тримав рабинь і проводив над ними нелюдські досліди. Він ріс у цьому середовищі, вважаючи такий порядок речей правильним. Ми не стали карати дитину, бо він присягнув мені на вірність, і я залишив його працювати на кухні. Це була помилка.

​Гаррет важко зітхнув, розглядаючи свої долоні.

​— Він скористався моєю довірою та доступом до продуктів. Крав вино, додавав туди отруту і підкидав пляшки торговцям, які розвозили товари по всьому королівству. Саме тому ми не могли зрозуміти логіку спалахів здичавіння, вони виникали в різних куточках Азару одночасно. Воду і їжу перевіряли, а вино ні. Його мета була простою — помста. Він хотів викликати хаос і бунт, щоб скинути нас із трону, звинувативши у неспроможності захистити народ.

​— Ви його тепер... стратите? — тихо запитала я. Він накоїв багато лиха, але це все ж таки дитина. Зламана, понівечена дитина.

​— Ні, я не монстр, — відповів Гаррет. — Поки що він посидить у темниці. Коли ми знайдемо протиотруту і визволимо здичавілих, він буде власноруч вичищати всі клітки. Сама розумієш, звірі на горщик не ходять, — він ніяково прокашлявся, на мить відвівши погляд. — А коли йому виповниться вісімнадцять, на нього чекають копальні місячного каміння. Там він проведе решту свого життя. На його душі більше сотні життів мирних селян і солдатів. Він має спокутувати це працею.

​— Розумію. Це справедливе рішення, — погодилася я, хоча серце все одно стискалося від жаху цієї історії. — Але невже цей горе-цілитель не мав протиотрути? Він же міг випадково отруїти когось із близьких... сина, наприклад?