Глава 23

Елоїза

Ці два місяці без нього були порожніми, наче саме життя раптом перестало мене цікавити. Я робила все механічно: працювала, їла, виходила на прогулянки лише тому, що так було треба, щоб остаточно не втратити себе. Наш зв’язок ставав дедалі рідшим. Я розуміла, що він виснажений і зайнятий, але серце невпинно нило від туги та передчуття чогось лихого.

​З кожним днем ця тривога ставала дедалі нестерпнішою. А коли минув цілий тиждень, протягом якого він жодного разу не вийшов на зв’язок, я ледь не збожеволіла. Наплювавши на всі його прохання чекати виклику, я схопила артефакт і тремтячими пальцями натиснула на камінець із його енергією.

​Відповіддю мені була тиша. Глуха, нескінченна та нестерпно болюча тиша.

​Сьогодні я вперше не пішла на роботу. Весь день я провела в квартирі, знову і знову натискаючи на цей клятий камінець, благаючи подумки, щоб він нарешті відгукнувся. Але кристал залишався холодним.

​— Ну ж бо, Кайане, відповідай! Інакше я сама прийду до тебе і надеру твою пухнасту дупу! — кричала я на артефакт, захлинаючись від власного безсилля. Крик швидко перейшов у розпачливі ридання. — Благаю... будь ласка...

​Мої молитви були почуті. Камінець раптом потеплішав і засяяв м’яким світлом. Я полегшено видихнула, але вже наступної миті завмерла від передчуття біди.

​— Елоїзо? — запитав глибокий, незнайомий чоловічий голос. У ньому відчувалася втому, яку неможливо було приховати.

​— Т-так... — прошепотіла я тремтячими губами. Інтуїція всередині просто волала, що сталося щось непоправне. — Хто ви? Де Кайан? Що з ним?!

​— Він... — чоловік важко зітхнув, і в цьому зітханні я почула стільки болю, що мені забракло повітря. — Я його батько, Гаррет Варг. Елоїзо... Кайан тиждень тому знайшов того, хто труїв наш народ. Але він не встиг... той малий покидьок облив його отрутою.

​— Що? Ні, я нічого не розумію... Цього не може бути! — перебила я короля, відмовляючись приймати ці слова.

​— Зрадником виявився малолітній син колишнього цілителя. Саме того, хто створив цю гидоту, що позбавляє перевертнів зв’язку з їхньою людською суттю. Кайан виявив потаємну лабораторію в самому палаці якраз тоді, коли мерзотник готував нову партію отрути. Мій син встиг кинути магічну сітку, але не встиг ухилитися від рідини, яку хлопець виплеснув йому в обличчя. Отрута миттєво поглинула Кайана. Ми змогли спіймати його лише на третій день... Зараз він у кам'яній клітці, як і інші здичавілі. Протиотрути досі немає. Мої найкращі люди працюють над нею цілодобово, але результатів... результатів немає. Вибач, дитино… Мені шкода.

​Я слухала цей жах і боялася навіть дихнути. Світ навколо почав стрімко руйнуватися. Ні! Це не може бути правдою! Серце стислося в лещатах такого сильного болю, що легені відмовилися працювати. В очах потемніло, кімната попливла кудись убік, і я провалилася в рятівну темряву.

Я опритомніла від того, що хтось наполегливо кликав мене на ім’я. Розплющила очі й побачила в руках артефакт зв’язку — голос лунав саме з нього. Мені знадобилося кілька секунд, щоб пригадати жахливі новини й усвідомити, що я знепритомніла, впавши прямо на ліжко.

​— Елоїзо! — знову вигукнув батько Кайана.

​— Так, я вас чую. Вибачте, я... я зомліла, — прохрипіла я, намагаючись сісти.

​— Дитино, ти мене ледь до серцевого нападу не довела! Я кличу тебе вже хвилин десять! — втомлено зітхнув король. У його голосі чувся щирий переляк.

​— Вибачте... — ледь промовила я. Стало неймовірно соромно, що йому довелося нервувати ще й через мене, ніби в нього мало власних бід.

​— Не вибачайся, доню, ти ні в чому не винна. Я сам ледь на ногах втримався, коли побачив... — він замовк, вочевидь, боячись, що я знову втрачу свідомість від подробиць.

​— Можна мені до нього? — благально попросила я, відчуваючи, як усередині все стискається від болю.

​— Він тебе не впізнає, Елоїзо. Це марна справа, — сумно відповів Гаррет. — Ти лише накличеш на себе біду. А якщо він нападе на власну істинну, то згодом, коли отрута відпустить, він просто не зможе з цим жити. Це надто великий ризик. Дочекайся, поки я його поверну. Я обов’язково це зроблю! Направлю листи до всіх королів вашого континенту, можливо, знайдеться маг, здатний створити протиотруту.

​Він говорив серйозно, але я для себе вже все вирішила. Жодні листи та маги не замінять йому мене.

​— Я буду обережною. Будь ласка, дозвольте мені приїхати! Можливо, наш зв’язок зможе послабити дію отрути. Я спробую достукатися до його людської свідомості, — наполягала я, стискаючи артефакт до болю в пальцях.

​— Інші істинні пари теж намагалися, але... нічого не вийшло, — вже не так впевнено промовив він. Треба дотиснути.

​— Якщо не вийде, я просто буду поруч. Буду чекати, поки знайдеться лікування. Мені треба бути з ним, інакше я просто збожеволію! Ми надто мало були разом... благаю, Ваша Величносте! — я не витримала і знову зайшлася схлипами.

​— Ти можеш кликати мене батьком, — ніжно промовив він, і в його голосі я почула справжню теплоту. — Ти істинна мого єдиного сина, його дружина. Отже, ти моя донька.

​У мене все всередині затріпотіло від цих слів. «Донька»... Таке просте й коротке слово, якого мені не вистачало все моє життя. Навіть мій власний батько ніколи не кликав мене навіть на ім'я, для нього я була лише «гей, ти, руда». А тепер цей могутній чоловік, правитель суворого королівства, дарував мені сім'ю, про яку я не сміла й мріяти.

​— Дякую... мені дуже приємно це чути, батьку, — прошепотіла я, ледь стримуючи нову хвилю сліз, але цього разу — від вдячності.

​— Добре, — зітхнув він, поступаючись моїй наполегливості. — Ти можеш приїхати. Але чи готова ти два тижні плисти кораблем через океан? Це довга й виснажлива подорож.

​— У мене є інша ідея, — рішуче відповіла я, підводячись із ліжка. Мозок уже гарячково прораховував варіанти. — Я буду у вас значно швидше.