Глава 19.1

Елоїза

Прокинулася я від легкого лоскоту біля шиї. Кайан ніжно цілував мою шкіру, ледь торкаючись її губами. Як же добре... Тіло нило від утоми після шалених годин близькості, але на душі було так солодко, що аж подих перехоплювало. Ніколи не думала, що кохання може бути настільки всеохопним, що хочеться розлетітися на мільйони зірочок від надлишку почуттів.

​Як швидко він став для мене цілим всесвітом... Не знаю, як тепер жити без мого коханого «пухнастика». Раптовий страх, що це наш останній день разом, боляче стиснув серце. Я мимоволі здригнулася від цього відчуття, і Кайан одразу це помітив. Він зупинив свої ніжні тортури й розвернув мене до себе.

​— Що трапилося, рідна? Тобі неприємно? Я зробив боляче? — у його бурштинових очах застигло щире занепокоєння.

​Я ніжно усміхнулася і провела долонею по його обличчю, запам’ятовуючи кожну рису.

​— Ні, ти все зробив правильно, навпаки... Мені настільки добре, що я тепер не уявляю, як бути без тебе, — прошепотіла я, відчуваючи, як на очі накочуються сльози.

​— Кохана... — він міцно притис мене до себе, ховаючи обличчя в моєму волоссі. — Я зроблю все можливе й неможливе, щоб повернутися якнайшвидше. Мені теж буде важко. Але обіцяю: коли це закінчиться, я більше ніколи тебе не покину. До речі, я купив артефакт зв’язку для тебе. Собі я придбав, коли прибув сюди. Тож ми зможемо спілкуватися.

​— Справді? — я трохи відсторонилася, здивовано дивлячись на нього.

​— Купив одразу, як отримав вісника від батька. Я сподівався, що ти все ж приймеш наш зв’язок, а взяти тебе з собою зараз просто не маю права, бо там занадто небезпечно, — він тихо зітхнув і провів пальцями по моїй щоці та губах.

​Я грайливо перехопила його палець зубами й легенько прикусила. Кайан коротко засміявся, а наступної миті його погляд знову спалахнув вогнем.

​— Моя дика кішка! — прохрипів він і знову затягнув мене у світ кохання та насолоди.

Ранок зустрів нас важкою зливою. Небо затягнуло сірими хмарами, і потоки води розбивалися об скло, наче сама природа відчувала мій настрій і той тупий біль, що оселився в серці.

​Ця доба, яку ми провели в його помешканні, змінила все. Тепер здавалося, що наш зв’язок і наші почуття стали міцнішими за сам Усесвіт. Я мовчки спостерігала, як Кайан збирав речі. Кожен його рух, кожна складена в сумку річ відгукувалися в мені фізичним болем. Було таке відчуття, ніби разом із ним мою грудну клітку покидає частина душі, залишаючи по собі лише зяючу порожнечу.

​Я сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, яка все ще зберігала його запах, і боялася навіть поворухнутися. Здавалося, якщо я заговорю, то просто розплачуся, а я хотіла, щоб він запам’ятав мене сильною, а не розбитою від горя.

​— Усе готово. Речі зібрані, вісник пану Валейну відправлений — він чекатиме на мене за годину. Отже, я встигну провести тебе до гуртожитку. Йди до мене, — Кайан перехопив мою руку й одним рухом притягнув у міцні обійми. — Я буду неймовірно сумувати за своєю вогняною дружиною.

​— Я кохаю тебе, мій вовку, — прошепотіла я йому в самі губи, тонучи в його яскравих золотих очах.

​— Дякую, що хоч «блохастиком» уже не звеш, — тихо засміявся він і ніжно цьомнув мене в ніс.

​— Якщо тебе не буде занадто довго, я знову почну так тебе називати, — я засміялася у відповідь, відчуваючи, як важкий камінь на душі трохи полегшав. — До речі, поки ти спав, я все перевірила — бліх у тебе немає.

​Ми одночасно вибухнули голосним сміхом. Напруга, нерви та страх перед невідомістю — усе це виходило з нас через цей нестримний сміх.

​— Я кохаю тебе, — прошепотів він, коли ми нарешті заспокоїлися.

​Наступної миті він накрив мої губи своїми. Це був дикий, палкий поцілунок, від якого в легенях забракло повітря, а світ навколо знову перестав існувати. У цьому поцілунку була і обіцянка повернутися, і біль прощання, і пристрасть, яка тепер пов’язувала нас навіки.