Глава 13.1

Елоїза

Сьогодні мені знову стало зле. Голова паморочилася, нудило, і час від часу кидало в холодний піт. Я навіть завітала до цілителя, але він лише розвів руками. Не зрозумівши причини мого стану, він дав якусь гидку настоянку «для зміцнення здоров’я», хоча на запах вона більше скидалася на блювотне зілля. Вирішила не ризикувати й просто лягла спати раніше.

​Міа пішла в бібліотеку, попередивши, що повернеться пізно. Тож я переодяглася в нічну сорочку, вимкнула світло і з полегшенням поринула в ліжко. Вже майже заснула, як раптом почула стукіт у шибку... знадвору. Може, дощ? Хоча небо ввечері було чисте. Дивно. Я спробувала не звертати уваги, але звук повторився. Хтось наполегливо щось кидав у моє вікно.

​— Що це за жарти?! Зовсім подуріли? — обурено крикнула я, підвелася і відчинила вікно.

​Я визирнула на вулицю і заціпеніла від побаченого. На землі лежав вовк із квіткою в зубах, жалібно опустивши голову на лапи. Його жовті очі дивилися на мене майже благально. Потім він кивнув головою в бік ставка. Що він хоче? Щоб я вийшла? Що ця пухнаста дупа вже навигадувала?

​Не знаю як, але мені вмить стало краще. Голова ще була наче ватяна, проте нудота відступила. Дивина якась...

​— Що ти хочеш, вовчику? — суворо запитала я, хоча подумки боялася зізнатися собі, що була рада його бачити. Трясця! Так не має бути!

​Він знову хитнув головою в бік ставка, не випускаючи квітки з пащі. Романтик, аж смішно.

​— А якщо я не захочу з тобою нікуди йти? — кинула я йому задиркувато.

​Він знову поклав голову на лапи й тихенько заскавучав. У мене всередині ніби кішки зашкребли.

​— Ну добре. Не знаю, що ти там задумав, але тільки на кілька хвилин, — пробурчала я, хмурячи брови.

​Почувши це, він радісно закрутив хвостом. О Боги! Принц виляє хвостом, наче звичайний цуцик. До чого я довела такого грізного хижака? Мені навіть стало його трохи шкода.

Я накинула на нічну сорочку довгий теплий кардиган і, намагаючись не шуміти, вислизнула з гуртожитку. Нічне повітря було прохолодним і свіжим, воно приємно лоскотало шкіру, остаточно проганяючи залишки ватяного заціпеніння. Вовк чекав на мене біля кущів бузку. Побачивши мене, він підвівся, підійшов і обережно тицьнувся мокрим носом у мою долоню, наче привітався. Та вклав в мою долоню невелику синю квітку з пащі. Потім кивнув головою кудись в сторону.

— Іду я, іду, — пошепки пробурчала я, але рука сама собою зарилася в густе хутро на його загривку. Я піднесла квітку до носа, вдихаючи її солодкий аромат. Він перший, хто мене квітами балує. 

Ми йшли мовчазною територією школи. У світлі повного місяця все здавалося сріблястим і нереальним. Стежка привела нас до старого ставка, оточеного вербами. Я зупинилася, затамувавши подих.

Кайан справді постарався. На невеликому пагорбі біля самої води, під розлогою вербою, була розстелена м’яка товста ковдра. Поруч стояв великий термос і розкритий кошик, з якого долинав божественний аромат свіжої випічки. 

— Ти коли встиг усе це підготувати? — здивовано запитала я, опускаючись на ковдру, а потім пожартувала, — Хоч одягнений був? 

Вовк лише тихо пирхнув і, вмостившись поруч, штовхнув носом термос у мій бік. Я відкрила його, і аромат гарячого шоколаду миттєво змусив мої рецептори тремтіти від захвату. Наливши густий напій у кришечку-горнятко, я зробила перший ковток. Тепло розлилося тілом, остаточно проганяючи нудоту. Здавалося, кожна клітинка мого організму почала співати від радості.

​— Знаєш, мені сьогодні було дуже погано, — тихо почала я, дивлячись на те, як місячна доріжка тремтить на поверхні ставка. — Цілитель сказав, що я здорова, але я відчувала себе так, ніби з мене викачують життя. Він дав мені якусь гидоту, сказав пити тричі на день. Але я вилила її в раковину. Здається, твій шоколад і цей ставок допомагають значно краще. І... поруч із тобою мені стає легше. Це дивно і трохи лякає.

​Кайан поклав голову мені на коліна, важко зітхнувши. Його золотисті очі в темряві здавалися двома маленькими лампами, сповненими людського смутку. Я почала повільно перебирати його шерсть, розплутуючи маленькі вузлики.

​— Це через твої вовчі штучки? — запитала я, спостерігаючи за його вухами, що злегка здригнулися. — Ти щось знаєш...

​Я відчула, як вовк під моєю рукою напружився, а потім знову розслабився, видавши звук, схожий на тихе муркотіння. Він насолоджувався моїми дотиками так само сильно, як я — його присутністю. У цю мить світ здавався безпечним, особливо поряд із ним. Була лише тиша, солодкий шоколад і це неймовірне тепло, що виходило від великого звіра.

​— Мені не сподобається те, що ти так наполегливо хочеш мені розповісти? — запитала я, схиляючись до його вуха.

​Він підняв голову і подивився мені прямо в очі. У цьому погляді було стільки напруги й прихованого болю, що я мимоволі затамувала подих. Здавалося, він хотів заговорити прямо зараз, але лише притулився мокрим носом до моєї щоки, залишаючи ледь помітний вологий слід. Отже, не сподобається... Але якщо це якось пов'язано з моїм самопочуттям, то я повинна знати правду.

​— Я готова тебе вислухати, але не сьогодні... — він завмер, уважно вдивляючись у мої очі, наче з надією та полегшенням. — Зустрінь мене завтра після роботи. Я впевнена, ти знаєш де саме. Це ж ти стежив за мною ці дні! Тому мені й ставало краще, коли я виходила з гуртожитку.

​Я примружилась, чекаючи на його реакцію. Він винувато опустив голову. Отже, я права. Насправді, я тільки зараз про це здогадалася, склавши докупи пазли своєї раптової легкості в тілі.

​— Що ж ти зі мною зробив, Ваша пухнаста Високосте? — я з докором подивилась на нього та склала руки на грудях.

​Він лизнув мою долоню. Я мимоволі знову запустила пальці в його м’яку шерсть. У серці розлилося тепло, наче маленьке сонечко вирішило зігріти мене зсередини. Ми кілька хвилин просто дивилися один одному в очі, і з кожною секундою мені все менше хотілося, щоб він зникав з мого життя. Це розуміння ошелешило мене. Ні, я не можу так легко все забути, перекреслити роки ненависті... але до нього я більше не можу її відчувати, як би не намагалася.