Глава 12.1

Елоїза

Сьогодні я почувалася набагато краще — як фізично, так і морально. Вчорашня сповідь перед звіром принесла дивну легкість. Так, я все ще не готова підпускати Кайана близько, але та пекуча ненависть, що випалювала мене зсередини, нарешті почала вщухати.

​Вчорашні покидьки стали жорстоким уроком: монстри є серед усіх рас, і неважливо, хто вони за походженням. Але вони — лише тінь, а нас, нормальних людей, які не вбивають і не ґвалтують, насправді більше. Можливо, так само і з перевертнями? Кайан був ще дитиною, коли до Азару почали звозити рабинь. Він точно не мав жодного стосунку до тих звірств.

​Може, варто дати йому шанс розповісти те, що він вважає таким важливим? Можливо... згодом. Його присутність досі мене бентежить, і ці неконтрольовані почуття мені зовсім не до вподоби. Якби він не був перевертнем, я б, мабуть, уже сама запросила його на побачення. Але він той, хто він є. І впустити його у своє життя здається мені помилкою…

Уроки минули швидко. Більшість матеріалу я вивчала самостійно ще раніше — мені завжди хотілося бути кращою, довести собі й світу, що я чогось варта. Моє минуле мало залишитися лише минулим. Майбутня я — це зовсім інша людина.

​Коли ми з Мією поверталися до кімнати, я помітила біля входу велику коробку. Вона стояла прямо перед нашими дверима, перегороджуючи шлях. Що це ще таке? Міа підбігла першою.

​— Дивись, тут якась записка! — вона розгорнула папірець і раптом витріщила очі. — Кхм... Еллі, це тобі. Від... «вовчика»! Я чогось не знаю?

​Міа склала руки на грудях і з підозрою подивилася на мене. Я зробила максимально невинне обличчя, ніби поняття не маю, про що вона.

​— Що? Я нічого не знаю! Він просто божевільний. Я його побила, а він мені посилки шле. Дурний вовк. Хоча... може, там якась гидка багнюка, що вилетить мені прямо в обличчя? — фиркнула я і відібрала записку.

​На ній вишуканим, рівним почерком було написано: «Я не з’являтимуся перед очима, але ти нічого не казала про подарунки. Твій вовчик». Хитрун. Наступного разу треба чіткіше обговорювати умови перемир'я.

​— Не думаю, що він настільки мстивий. Ти ж сама казала, що він сам запропонував це божевілля, — скептично підняла брови подруга. — Давай занесемо в кімнату й глянемо. А то зараз набіжать допитливі глядачі.

​Ми відчинили двері й разом заштовхали коробку всередину. Вона виявилася несподівано важкою. Що ж він туди запхав? Сподіваюся, не себе... Я нервово засміялася від цієї думки.

​Ми швидко розпакували коробку і вдвох застигли, ошелешено вставившись на її вміст. Усередині був великий вазон із яскраво-червоною квіткою. Сам бутон квітки виявився велетенським, розміром з мою голову. Я ніколи не бачила нічого подібного, справжня екзотика. Вона була неймовірно гарна: пелюстки ніби мерехтіли крихітними іскрами, а широке темно-зелене листя дбайливо огортало міцне стебло. Фруктовий аромат миттєво заполонив усю кімнату.

​І що мені тепер із нею робити? Як я потягну таку бандуру в Зордар?

​— Яка краса! Твій Вовчик вміє дивувати подарунками, а ще — він добре тебе знає, — захихотіла Міа. Вона явно потішалася з мене. — Впевнена, він обрав саме вазон, бо знав: зрізані квіти ти викинеш, а живу рослину — не зможеш. Тепер згадуватимеш принца кожного разу, як глянеш на неї.

​— Дуже смішно, — буркнула я, хоча всередині щось здригнулося.

​— Дивись, там ще одна коробка! — вигукнула подруга.

​Я нахилилася й дістала невелику коробочку, перев’язану червоною стрічкою. Записок більше не було, але від неї йшов неймовірний солодкий запах. Я відчинила кришку і ледь не оглухла. Міа, побачивши гори різнокольорових цукерок, запищала, наче поранена пташка.

— Еллі, можна я замість тебе розцілую принца?! Це ж не просто цукерки, це справжні скарби! — вона почала стрибати на місці й плескати в долоні.

— Роби з ним усе, що заманеться, мені не шкода, — байдуже кинула я.

Але моє серце-зрадник раптом кольнуло, наче гострою голкою. Кляті вовчі чари.

— Ти ж даси спробувати? Я на такі лише крізь вітрину дивилася, бо вони мені зовсім не по кишені, — сумно зітхнула Міа, не відриваючи завороженого погляду від солодощів.

— Став чайник, будемо куштувати, — підморгнула я подрузі. Та знову щасливо заверещала.

— Міа! Мої бідні вуха! — проскиглила я, прикриваючи голову руками.

Цукерки були дивовижні. За чашкою чаю ми непомітно з’їли майже половину коробки. З таким приємним тягарем у животі та солодким присмаком на губах, я нарешті попленталася на роботу.