Глава 11

Елоїза 

​Усе закінчилося так само раптово, як і почалося. Ті збоченці, здійнявши майже дівочий вереск, кинулися навтьоки з парку. Кайану, а це був саме він, окрім того моторошного рику не довелося робити більше нічого.

​У лісовій тиші залишилися тільки ми двоє. Він не поспішав повертати людську подобу. Судячи зі шматків тканини, що заплуталися в його шерсті, він вирішив не бентежити мене своїм оголеним виглядом. Який джентльмен.

​Я дивилася на цього величезного, лютого звіра і... зовсім не відчувала страху. Натомість з'явилося непереборне бажання торкнутися його. Цікаво, яка його шерсть на дотик? Чи така ж м’яка, як і його волосся? Адже колір був точнісінько такий самий... і очі. Він трохи заспокоївся і тепер дивився на мене, наче відданий пес, який нарешті знайшов свою господарку. Дивне порівняння, але саме так мені здалося в ту мить.

​Він завмер, чекаючи на мою реакцію. А я не могла відвести погляду від цього прекрасного й небезпечного створіння. Щось незрозуміле тягнуло мене до нього, і я не мала сили зупинитися. Повільно підвівшись на ноги, я крок за кроком подолала відстань між нами. Простягнула руку й застигла за кілька сантиметрів від його морди. Він підвів погляд, і його вологий ніс майже торкнувся моєї долоні.

​— Можна? — несміливо запитала я.

​Замість відповіді він сам потягнувся головою до моєї руки. Я занурила пальці в його густу, дивовижно м’яку шерсть і злегка почухала за вухом. Відчула під долонею його гарячу шкіру. Приємне тепло миттєво розлилося всередині, змушуючи серце битися частіше.

​Я опустилася на траву поруч із ним. Величезний вовк ліг, довірливо поклавши голову мені на коліна. Я продовжувала гладити його, перебираючи пасма шерсті. Ви колись чули, як муркоче вовк? Я — ні. Але зараз від цього грізного хижака йшов саме такий звук — тихий, вібруючий і неймовірно заспокійливий.

​— Дякую, що врятував. Але май на увазі — це нічого не означає! — я спробувала надати голосу суворості. — Тобі просто пощастило, що я люблю тварин. Завжди мріяла завести собі цуцика. Тому я досі тут і не втекла.

​Він обурено фиркнув і змістив вовчі брови до перенісся, а я мимоволі засміялася.

​— Ой, не треба на мене фиркати! Сприймай це як комплімент, бо саме так мені легше бути поруч із тобою. От чого ти до мене причепився? Хіба у принців немає важливіших справ?

​Він подивився на мене з таким докором, що мені стало ніяково. Ніколи б не подумала, що зможу за одним лише поглядом вовка розуміти його думки. Чи це тому, що він не просто звір?

​— Не дивись так на мене. Я розумію, що ти хочеш мені щось розповісти й усе пояснити, але... я боюся. Боюся, що після цього мій світ знову перевернеться, — я важко зітхнула, і Кайан, ніби відчувши мій стан, розслабився та знову поклав голову мені на коліна.

​Продовжуючи чухати його за вухом, я вирішила виговоритися. Коли він у такому образі, мені значно легше його терпіти. Принаймні, не виникає того божевільного бажання його поцілувати.

​— Зрозумій, мені важко змінити ставлення. Мені буде нестерпно дізнатися, що ви не такі монстри, як я вважала всі ці роки. Ця правда мене просто доб’є. Я не готова до неї. У мені росла ненависть до всіх перевертнів ще до того, як мене спіймали, наче вівцю, і кинули в трюм корабля. Вже тоді ходили плітки, що дівчата зникають і опиняються в рабстві у хижаків. Я не могла збагнути: як? Як можна бути такими нелюдами? Коли нас, двадцятьох дівчат, тримали в темряві трюму, я не вірила, що це кінець. Мені було п’ятнадцять. Комусь більше, комусь — зовсім мало, але для вас ми були просто товаром. Іноді я запитую себе: що було б, якби я не була злодюжкою, яка тільки те й вміє, що зламувати замки?

​Він знову різко підняв голову, і в його жовтих очах відбився справжній шок.

​— Так, я крадійка. Тепер ти нарешті відчепишся від мене? — запитала я з викликом.

​Він повільно мотнув головою врізнобіч.

​— Який впертий... Добре, про це потім. Слухай далі — можливо, наприкінці моєї сповіді ти сам захочеш втекти назад в Азар.

​Він знову заперечливо хитнув головою і повернув її на мої коліна, заплющивши очі під моїми пальцями. Отже, готовий слухати.

​— З нами була дівчина, магиня вітру. Вона не збиралася здаватися, як ми, і саме вона допомогла нам вибратися з того клятого корабля. Я лише зламала замок трюму, а все інше зробила вона та ще одна дівчина. Ми знайшли аварійний човен, але щоб спустити його непомітно, треба було відвернути увагу матросів. Викликалася Мілена. Вона перекинула бочки, і під цей гуркіт ми скинули човен на воду. Молодші дівчата вже сиділи всередині, а дорослі швидко спускалися по канатах.

​Але Мілена не встигла. Я бачила, як її схопили й кинули на палубу. Останнім зусиллям вона прикликала вітер і спрямувала його на нас, сховавши наш човен у темряві ночі. Довгий час я вважала її мертвою. Вона пожертвувала собою заради незнайомих людей... Тоді я почала ненавидіти перевертнів ще дужче. Якби не ви, цього б ніколи не сталося.

​Я навіть не помітила, як щоками покотилися сльози, але продовжувала. Мені хотілося виплеснути все це, щоб воно більше не сиділо всередині, наче іржавий цвях.

​— Ми дісталися берега. На щастя, була ніч, і відпливли ми не надто далеко. Сховалися в одного ватажка місцевої банди. Він дав нам притулок, але натомість ми мали на нього працювати. Банда була невелика, але прати й готувати для них цілими днями було не надто весело. Я не витримала й втекла разом із двома дівчатами. Вони одразу пішли до правоохоронного департаменту, а я не ризикнула... І не дарма. Я бачила, як їх вивели звідти в кайданах. Як виявилося, у головного работорговця всюди були свої люди. Дівчат звинуватили в наклепі й кинули до в'язниці. Вже пізніше король визволив їх, коли ми нарешті викрили того покидька. Уявляєш, він викрав триста дівчат і продав їх за шалені гроші, щоб жити краще за короля! Заради золота він занапастив стільки життів... Ти знаєш, що деяким полонянкам довелося магічно стирати пам’ять? Вони були в такому жахливому стані, що забуття було єдиним порятунком.