Розділ 4

Вони йшли засніжено-скрижанілим лісом, й жоден з бійців, здавалось, не виявляв й краплі подиву з приводу їхньої знахідки – невідомої роздягнутої дівчини. Навіть знайомство їхнього командора з незнайомкою, схоже, нікого не цікавило. Тут могло бути два варіанти: або ж в них шалена дисципліна, або ж… подібні гості з інших світів – не така вже й дивина. В принципі, Ренсел теж опинився тут якимось чином та ще й дослужився до досить поважного звання, тож, подібні випадки – явно не новина.

Не витримавши такого довгого мовчання, Алізея вже хотіла знов почати завалювати питаннями чоловіка, але сніг перед ними несподівано здибився, й вона мимоволі щільніше притислась до командора.

– Заспокойтесь, – навіть не зупинився він, наближаючись до однієї з кучугур. – Це – кроґи.

Просто зі снігу поставали велетенські ящірки з крилами. Хоча, ящірками вони здавались лиш на перший погляд, оскільки вкриті були не лускою, а досить густим хутром. І крила в них мали оперення, як в птахів… теж велетенських.

– Вони літають? – ошелешено розглядала їх дівчина.

– Раз в них є крила, мабуть, літають! – глузливо хмикнув Ренсел й зупинився біля однієї з істот. Ліниво зівнувши, тварина блимнула на них великим зеленим оком й завмерла, ніби очікуючи команди. – Тарі! Цього разу в тебе два вершники, – звернувся до неї чоловік.

– Вони розуміють те, що їм кажуть? – здивованим поглядом обдала його Алізея.

Першою відповідь дала сама ящірка, обурено пирхнувши й випустивши при цьому хмаринку пари з широких круглих ніздрів.

– Як бачите, – додав Ренсел, всаджуючи дівчину на спину свого кроґа й сідаючи сам.

Попри те, що її все ще зігрівав артефакт, занурити ноги до м’якенького густого хутра на боках істоти – було приємно. Та, коли позаду неї сів і Ренсел, приємностей враз поменшало – тільки дискомфорту додалось. Його дихання в маківку. Руки на її талії. І серцебиття, що віддавало в лопатки. Від всього цього хотілось стиснутись в маленьку кульку і зникнути. Дякувати, хоч між його долонями і її шкірою був принаймні теплий плащ.

Як тільки вершники опинились на спинах кроґів, ті почали здійматись на лапи, й тепер Алізея мала можливість оцінити їхні реальні розміри: вони були значно більшими за коней – і вище, і кремезніше. Широкі кігтисті лапи не виглядали, звісно, так тендітно, як стрункі ноги коней, зате в бою мали явні переваги, якщо тільки цих істот використовували ще й для цього.

– Летимо до порталу! – віддав наказ Ренсел своїм бійцям і повторив його для свого кроґа: – Тарі – портал!

Пухнасті ящірки досить спритно рвонули проміж дерев, й Алізея могла б посперечатись з приводу того, хто швидший: вони, чи коні? Кроґи явно переважали. І це вони бігли засніженою землею. Яку ж швидкість тварини розвивали на рівній дорозі?

Вискочивши з-під дерев, кроґи розправили крила й злетіли. Не надто замислюючись над своїми діями, принцеса вп’ялась пальцями в руки Ренсела, що притримували її. Морозяне повітря вдарило в обличчя, хоча, завдяки артефакту, не обпалювало холодом. Звуки крил видавали незвичний шерех. А дивитись вниз було лячно.

– Ви не впадете, – відчувши її страх, спробував заспокоїти чоловік.

Попри те, що якийсь первісний жах ледь не змушував заплющити очі, а серце намагалось зістрибнути десь в п’яти, Алізея розуміла, що не для того її рятували, аби тепер дати перетворитись на млинець. Та й міцні чоловічі руки впевнено притискали її до не менш міцних чоловічих грудей. Це не розвіювало повністю страх висоти, але хоча б не давало впасти в паніку.

Набравшись трохи сміливості, дівчина роззирнулась: всі шестеро бійців тримались спокійно й розслаблено, ніби на кінній прогулянці. А от в ній неспокій тільки зростав, і тепер – не через страх висоти. Заспокоєні відсутністю явної небезпеки думки вишикувались в ряд та почали ставити цікаві питання.

Звідки Ренсел знав, що треба когось рятувати? Або ж його підрозділ зреагував на появу кригомонстрів? Здається, їх називали лумдорами. І голос… Чому їй здавалось, що саме цей голос вона чула уві сні? Чи просто схожий? Адже уві сні вона й гадки не мала, що це міг бути Ренсел. Хоча, за три роки можна було й забути його звучання.

Поки принцеса перебирала свої здогадки, Ренсел прибрав з її талії одну руку й за мить в ній з’явився кристал, котрий мінився практично всіма кольорами. З серцевини цього артефакту вирвався потужний промінь і ніби врізався в якусь перепону посеред простору. Невидима перешкода спалахнула блакитним сяйвом, розширилась та утворила прохід, в який командор скерував свого кроґа.

Світловий коридор зустрів їх іскристим маревом, що аж потріскувало від зіткнення з тілами і людей, і кроґів. Алізея з цікавості потяглась рукою торкнутись тієї імли, але портал обірвався надто швидко, й вони опинились практично понад якимось містечком, котре, коли до нього знизились, виявилось військовим табором. В усякому разі, воно було на нього схожим.

Як тільки Тарі, приземлившись, опустилась, фактично лігши в сніг, Ренсел зістрибнув вниз й допоміг спуститись принцесі, знов підхопивши її на руки. До них підбіг, мабуть, черговий з якоюсь доповіддю та, помітивши скривавлені ступні дівчини, запропонував гукнути цілителя, але командор відмахнувся від пропозиції, а на обурений погляд Алізеї, їдуче зазначив:

– Я не страждаю поганою пам’яттю і добре пам’ятаю про ваші здібності. Тож, точно знаю, що з такими дрібницями, як якісь порізи – ви здатні справитись самотужки. Тому, не будемо відривати людину від більш важливих справ.

Він був абсолютно правий! Але те, як все це було озвучено – вибісило Алізею не на жарт:

– Ви навмисне? – втупилась вона в нього розлюченим поглядом.

– Ви про що? – навіть не дивлячись на неї, рушив до найбільшої будівлі Ренсел.

– Вам шкода для мене цілителя?!

– Мені шкода часу зайнятої людини, котрий вона муситиме витрачати на незначні подряпини, біль від яких ви навіть не відчуваєте, – він таки скосив на неї глузливий погляд, нахабно всміхаючись: – Адже так, леді ле Рандар?