Розділ 31

Микита

Коли лють та розпач заповнюють нутро, зовні приходить спокій. Тяжко навіть поворухнутися, щоб не вибухнути від безсилля.

Лев знову обіграв нас. Ще й із дочкою Аркаші сплутався. І вони реально гармонійно виглядають у своєму гнилому прояві. Доповнюють одне одного.

Неспокійно було на душі з самого початку. Занадто все гладко йшло. І Славка нервувала, але старалася не показувати. Ми відчували пастку, і все одно до неї потрапили.

Який збочений мозок може таке вигадати? Дивлюся, як опускаються клітки з дівчатами.

Просити Лева одуматися – марно. Він довго йшов до своєї помсти. Ніхто не вийде живим. Але нас він одразу не вб'є. Мучитиме. Знаючи татка, не здивуюся, якщо й роками.

І де Вадим із Вікторією? Як тоді знепритомнів, так і не бачив їх. Адже вони точно у таргана. Але зараз не про це. Що робити?

Аркаша стоїть поряд. По його бігаючому погляду, розумію, що в нього в голові те саме питання.

Наручники на руках та ногах. Хитромудрі. Я намагався відкрити, нічого не вийшло.

- Молоді люди, не соромтесь. Що за нерішучість? - Лев стоїть зі своєю гнідою біля багаття. Троє охоронців оточили його з усіх боків.

- Що ти хочеш за їхню свободу? Візьми моє життя. Мене мучай. Їх залиш, - Аркаша робить крок уперед. - Це між нами, Лев, не вплутуй дам.

- Аркаш я вже беру, що хочу, - облизує верхню губу, кінчики вусів блищать від його слини.

- Що злякався татко? За мене ти не боявся! А за них! – випльовує слова Адріана. - Ось тепер за все отримаєш.

- Заткнися вже, месниця недороблена, - гарчу.

Як там її називав Богдан? П'явка ... ось реально, ще й з верескливим огидним голосом. Думати заважає.

- Ми втрачаємо час. Клітки… - Адріан смикає мене за руку.

- Знаю, - огризаюсь.

Слава стоїть спокійно, схилила голову та дивиться на нас. Немає в її очах страху. Вона завжди ходила по межі, неодноразово відчувала смерть. Вона її не боїться. Головне – вона знає – її син у безпеці. Ми не раз із нею про це говорили. Прорахували всі варіанти. Свою смерть вона врахувала насамперед.

Вона дивиться на Адріана. Прощається. Розумію по погляду. Хоч, як і раніше, вона не говорить ні слова.

І Аркаша дивиться на неї… і теж прощається.

Їхній німий діалог, зараз красномовніший за будь-які слова. Відводжу погляд, ніяково. Наче підглянув за потаємним, їх особистим.

Дивлюся на Карінку. Вона стоїть у дальньому кутку клітки, притулилася до неї спиною. Теж мовчить. Очі, як леза, ріжуть мою душу. Таке відчуття, що вона в чомусь зізнається. Німий крик, що лине з середини, за душу хапає.

А потім прикладає руки до живота. Я відразу відганяю нав'язливі й незрозумілі думки. Вона просто за дитину просить. Щоб її врятували. Материнський інстинкт. Він мені нутрощі рве. Адже я теж батько, мені боляче…

Але є у її погляді ще щось. Зараз її очі з блакитних, перетворилися на темно-сині, яскраві та похмурі, все ж зачаровують. В них палає щось більше, ніби вона ними до мене торкається, серце знаходить і огортає своєю небесною гладдю. До мурашок пробирає.

- Як їх двох врятувати? – шепочу у розпачі. Хоч і розумію, що Адріан точно в такому ж стані.

А клітки продовжують опускатися. Тільки як натиснути одну з кнопок і своїми руками засудити одну з них до страти?

- Часу немає, Нік ... - Аркаша заплющує очі та шумно зітхає. Робить крок, ще один, плетусь за ним.

- Має бути інший спосіб! Не можна так! – говорю йому в спину.

- Ти його бачиш? - огризається.

- Ні, мої дорогі виходу нема. Треба вибирати, - Лев слухає нас і не приховує найвищого ступеня свого задоволення.

Аркаша тягне мене убік… Каріни…

- Ми це не обговорювали! – зупиняю його.

- Що тут обговорювати, - дивиться зацьковано на Славу. – Все очевидно. Каріна вагітна.

Ножем по серцю, влучно, і так ще прокручує кілька разів.

Не хочу собі зізнаватись, але в душі я вже зробив вибір. І це не Каріна. Звичайно, я не бажаю їй такого фіналу. Нехай вона багато чого накоїла. Але такого вона точно не заслуговує. І дитина ... Нелегко, пекельно боляче. Але Слава я з нею стільки пройшов. Вона завжди була поряд. Я не можу, не маю права її покинути.

І Адріан. Я здивований. Я був певен, що він любить свою змію. А виявляється… вся брехня… Славка йому не потрібна. У нього є Каріна… А після його слів, я вже не сумніваюся – вона вагітна від нього. Тому він її рятує.

Мене покриває дикою хвилею люті. На них усіх. За Славку прикро, за їх з Аркашею сина. За життя, яке мучить рік за роком, і не видно просвіту. За дочку, котру так і не побачив. За Марка, якого можу більше не обійняти.

- А Слава мати твого сина! Чи Карінкін теж твій?! – тягну Аркашу до кнопки біля Слави. Він пручається.

- Ідіот! Це твій син! – вигукує.

Заряджаю йому вільною рукою в обличчя. У такий момент він сміє грати на такому, у вічі брехати, знову! Мій син? Реально? Ще, що Вадима, повірю. Навіть зараз мною намагаються маніпулювати! Я чудово знаю термін вагітності.

- Ні, Аркашу, брехня не допоможе!

Він дає мені здачі, і ми падаємо на кам'яну підлогу. Катаємося по ній. Ніхто не хоче здаватись. А клітки опускаються дедалі нижче.

- Ви перевершили мої очікування, панове! Чудово! - коментує наші дії Лев.

- Нік, рятуйте Каріну, - чую рівний і спокійний голос Слави. І він надає мені сили.

Вивертаю великий палець руки, чую хрускіт, а болю немає. Вивільняю руку. Наношу Аркаші кілька ударів, повзу до клітки зі Славою, тягну Адріана за собою. Не знаю, звідки беруться сили, але досягаю мети.

Кидаю прощальний погляд на Каріну. Шепочу:

- Пробач… - натискаю на кнопку клітки збоку Славки.