Розділ 11

Микита

- До скорої зустрічі! – сміється охоронець, відчиняючи мені ворота.

- Краще заткнися, - огризаюсь.

Він має рацію, мене тут уже зустрічають як свого, кожен собака знає.

Хотів би сказати, що більше сюди ні ногою. Так, ось тільки не зарікаюся, з моїм везінням, «доброзичливцями», може статися що завгодно.

Відганяю похмурі думки. Нині свобода. Хоч я поки що не знаю, якою ціною вона мені дісталася. Адріан відчинив двері клітки, а його послуги завжди з душком. Наступати на горло принципам, зраджувати, лізти в чергове болото, не хочеться.

Насамперед їду до сина. Нестерпно скучив. Якби термін дали, не знаю, як би у клітці довгі роки без нього провів.

Двері квартири мені відчиняє Славка. Як без неї.

- Ти як вийшов? Мої люди тільки почали… – зміїні очі сканують.

– Сам розібрався. Хочу бачити сина! - безцеремонно відсовую її вбік та входжу в квартиру.

- У дитячій, з нянькою, - махає рукою.

Влітаю до кімнати. Серце робить радісний кульбіт.

- Тато! - Марк тягне до мене руки, тільки-но мене побачивши.

- Привіт, хлопче! - підхоплюю його на руки, притискаю до себе. В очах дивне мокротиння.

- Ти де був? – хмурить брівки.

Такий знайомий жест… Василіса так робила, коли була чимось незадоволена.

Гострий ніж проходить по серцю… Біль надто живий, надто реальний…

- Далеко... але зараз я тут з тобою, - вдивляюсь у його обличчя. Підріс.

А я пропустив кілька місяців його життя. Так хочеться завжди бути поряд, кожна хвилина із Марком на вагу золота.

Все ж дякую Славці. Сина мого вберегла. У поліції з-під носа забрала. Не лише у них.

Цікаво Каріна думала, коли здавала мене, що ставить під загрозу дитину? Злість на підлу фальшивку тільки наростає ... Руки сверблять скрутити їй шию. Скільки проблем через неї!

І скоро нам доведеться зустрітись. Занадто багато з нею пов'язано.

Ще б зрозуміти, хто вона взагалі така. Звідки її відкопав Вадим?

Адже давно чую, що не все з нею просто, вона не тільки копія.

Думки як рій мух крутяться у голові. Тільки Марк трохи допомагає хоч ненадовго скинути тягар із плечей.

Проводжу з сином близько години, і тільки потім йду до Славки на кухню.

Вона чекає. Терпляче. Мовчки.

- Дякую за сина, - беру протягнуту їй чашку кави.

- Угу, - киває.

Незадоволена.

Мовчимо. Дивимось кожен у свою чашку.

- Нічого не хочеш мені пояснити? – перша перериває мовчання.

- На даний момент не хочу.

- Тільки не треба з мене ідіотку робити, - зміїні очі люто сяють.

- Вже ким, а ідіоткою я тебе ніколи не вважав. Не час, Слав. Як розгрібу, ти перша дізнаєшся.

- Ой, - махає рукою. - Знаю я, як ти будеш розбиратися! Нік, викладай, хто тебе витяг?

- Не можу. Поки ні.

Між нею і Аркашею твориться така дичина, що я найменше хочу туди лізти. Але так чи інакше, а мене вже втягнули.

І Славку зраджувати в мене немає намірів. Як і не хочу під його дудку танцювати.

- Адріан до мене підбирається, - вона не питає. Вона вже все знає. - Нік, ми не перший рік знайомі. Пора вже зрозуміти, що таємниці зі мною не проходять, - засуджує поглядом.

- Навіщо цей цирк, якщо все знала? – барабаню пальцями по столу.

- Давала шанс зізнатися.

- Слухай! Краще дай мені шанс не втручатися у ваші брудні справи! - закипаю.

- Так не вийде, - цокає язиком.

- Це я вже зрозумів, - зітхаю. – Сина я забираю.

- Я винайняла тобі квартиру. У твоїй хаті перебувати небезпечно.

- Дякую, - дивлюся на неї з вдячністю. Про все подумала, все прорахувала… але… я між двома вогнями, це при тому, що ком своїх проблем росте щомиті.

- Цю няньку бери. Я її довго вибирала. Ельвіра ще у лікарні.

- Знаю, - стискаю руки в кулаки.

Вікторія під час втечі вдарила Ельвіру по голові, серйозні травми, вона досі не оговталася. Ельвіра заміняла мені няньку, вдома все робила, вона була в курсі багатьох моїх справ. Колишня тюремна наглядачка стала частиною мого життя. І через мене ледь його не втратила.

Славка і тут про все подбала. Сплатила лікування Ельвіри у найкращій клініці за кордоном.

Зміюка вона. Але я не можу її зрадити. Навіть якщо це мені дорого коштуватиме.

Роздуми перериває звук отриманого повідомлення на телефоні. Здавалося б стандартний звук, а серце підстрибує.

Дістаю мобільний з кишені. У руці незрозуміле тремтіння.

Невідомий номер. Тексту немає. Є лише фотографія. Білява дівчинка ... вона так схожа на Марка ... Дивиться на мене через екран, мою душу своїм маленьким кулачком тримає.

- А дочка твоя все ж таки жива, - Славка стає збоку та дивиться на фото.

- Жива, - горло здавлює, в очах усе двоїться. – Де вона, Слав?

- Я не можу знати всього, Нік, - зітхає. - Але дізнаюся, можеш не сумніватися, - підбадьорливо підморгує.