Розділ 4

- Матусю! - до мене з усіх ніг летить Марусенька. - Я так сумувала!

- Я теж, скарб мій, - піднімаю донечку на руки, гладжу по шовковистому волоссю.

За цей час вона стала мені дочкою, я покохала її всім серцем, а тепер... не знаю, як повернеться доля, я ступила на дуже небезпечну стежку. Але іншого виходу нема.

Марусенька житиме... а моя дитина... Вадим не моргнувши оком відправить мене на оборот. І я ніяк не зможу цьому завадити, якщо не домовлюсь.

Ненавиджу себе за залежність від чоловіка. За те, що знає дуже багато моїх таємниць.

- Я все думала про принцесу із замку, - вчора на ніч я читала дочці казку.

- І що надумала, моя красуне?

- Мамо, ти теж принцеса! - видає і дивиться серйозно, більше не посміхається.

- Яка ж я принцеса, - з горла виривається сумний сміх.

- Та, яка замкнена в вежі та з надією дивиться на небо та чекає, коли прилетить її рятівник! - видає на одному диханні.

На жаль, моя крихітко, принц, скоріше лиходій, і вже точно не полетить рятувати мене. Я йому й задарма не потрібна. Він уже й забув. Точніше ніколи не пам'ятав, за фактом.

- Моя ж ти розумниця! Як гарно кажеш! – намагаюся не показувати дочці свого душевного стану.

- Не сумуй, матусю! Щастя до тебе прилетить, - і дивиться в далечінь, немов бачить те, що приховано від очей дорослих.

Неймовірно чуйна та ласкава дівчинка, розумна, справжній скарб. Нічого від характеру Вадима вона не має. Не уявляю, як зможу без неї жити.

- Марусенько, ластівко, сонечко моє, - не можу стримати сліз, цілую дочку.

Рідна вона мені, хоч і не мати їй по крові. А люблю так, як свою дитину і ніколи це не зміниться. Все для неї готова зробити, крім одного – не можу відмовитись від дитини, що вже живе в мені. І боюся, що мої дії торкнуться Марусеньки. Не можуть не торкнутися, і за це ще більше себе корю.

Ненавиджу Вадима, що вибору мені не лишив!

Години дві гуляю з дочкою. Відтягую момент повернення до будинку. Дух свого чоловіка за версту чую. Боюся майбутньої розмови, якщо він відмовить, мені більше нічого йому запропонувати.

- У тебе є дочка. Що тобі не вистачає? – Вадим приходить до мене до кімнати. Зачиняє за собою двері.

- Я не можу втратити цю дитину, - сміливо зустрічаю його погляд. Дико боюся, але намагаюся не показувати страху. Звір якщо чує, що його бояться, він неодмінно скористається цим.

- Ти стала гарною матір'ю для Марусі. Я не перешкоджаю вашому спілкуванню. Зауваж, - намагається показати, наскільки він добре до мене ставиться.

- Я тобі вдячна за це. Моє рішення ніяк не впливає на любов до дочки.

- Дитина від нього! Ти хочеш, щоб я дивився на цей кричущий плід, і уявляв як ти там з ним ... в його руках, - він так стискає щелепи, що чую скрип зубів.

- Не уявляй, - спокійно знизую плечима.

- Я не можу дозволити народитися цій істоті!

- Це дитина, Вадиме. Дитина! - підвищую голос. Боляче коли він так… про моє щастя.

- Ні! Ти вся брудна… після нього. Я ледве можу це терпіти... Не можу до тебе торкнутися! - він морщиться, відвертається, - Дивитися бридко.

А ось це скоріше плюс для мене. Не винесу чужих дотиків після Ворона…він назавжди затаврував мене своїми руками… губами… І я носитиму ці мітки… у мене буде його дитина… більшого подарунка від долі навряд чи могла чекати.

– Це мій єдиний шанс стати матір'ю.

- Ідіотизм! - фиркає. - Вбила собі в голову нісенітницю!

– І я не прошу мене зрозуміти. Я запропонувала…

- Ти реально знаєш, де ховається справжня мати Марусі? Вона вижила? - він все ще не вірить, але в очах уже хлюпається ненависть, на лобі виступають вени.

- Знаю, - киваю. Розумію… цією відповіддю, я перерізаю собі всі шляхи до відступу. – Її місце знаходження, в обмін на гарантії безпеки для моєї дитини.

– Звідки мені знати, що це саме вона? – мружиться.

- Великий шрам на обличчі, від ока до рота, шкутильгає.

- Вона… - очі чоловіка хижо виблискують.