ЕПІЛОГ

Міра

​З дня вирішальної битви минуло пів року. За цей час багато чого трапилося, але найзнаковішою подією, безперечно, стало наше весілля з Фантомом. На святі було все: починаючи від білих голубів, яких ми запускали в небо, і закінчуючи моїм батьком. Так-так, Тритон Акватонський був запрошений ніким іншим, як моїм лукавим князем — у такий спосіб демон вирішив нарешті примирити нас із батьком.

​Спершу я злилася на нього через цю витівку, але помітивши неприховане тепло в кутиках татових очей, зрозуміла: час образ минув. Ми маємо рухатися вперед, бо старий біль лише тягне нас на дно — туди, звідки не завжди є можливість вигребти на сушу. Ось таке порівняння... Але я ж водяниця, хіба можна чекати від мене якихось інших метафор?

​До речі, рівно за тиждень після нашого відбулося й весілля Калісси та Люция. І що найцікавіше — саме в Ламантії, правителем якої став золотоволосий вродливець Фіон. З нього та його підданих повністю спали темні чари, щойно Карл зник з лиця землі. Тож тепер казкова Ламантія опинилася в надійних руках свого істинного володаря.

​Але й це ще не все. Фіон був щиро вдячний Люцию за допомогу в боротьбі проти Карла. Він розумів, яких зусиль коштувало чоловікові піти проти власного брата-близнюка, і оцінив це гідно, зробивши де Бардо своїм найближчим радником. До слова, той з радістю погодився. Його можна зрозуміти: скільки років Люций прожив у цьому казковому краї, до якого прикипів усією душею і серцем! Звісно, він не хотів залишати своєї домівки.

​— Рибко, ти йдеш? — до реальності мене повернув оксамитовий голос коханого демона.

​— А що, вже всі зібралися? — запитала я, розправляючи невидимі складочки на своїй святковій сукні.

​Я ніжно посміхнулася й вклала свою тендітну долоню в широку, гарячу руку князя.

​Сьогодні ми прибули в Інферум, щоб відсвяткувати народження первістка моєї ліпшої подруги Лінель. Там зібралася сила-силенна всілякої знаті та представників найрізноманітніших магічних спільнот. Усім кортіло привітати новоспечених батьків із народженням донечки. Серед гостей прибув навіть кузен Фатума — князь Отрута зі своєю дружиною Малією та сином Мором. Я ще здалеку почула, як вони мило сперечаються, і як кохана жінка застерігає демона поводитися сумирно й не переборщити з хмільним квасом.

​Навколо панувала дивовижна атмосфера щирості, любові та затишку. Хіба це не справжнє щастя?

​Різко зупинившись на сходах, я розвернулася до Фантома. Обхопивши його міцну шию долонями, притулилася чолом до його чола й, піддавшись пориву, прошепотіла:

​— Я кохаю тебе... Завжди кохала.

​— Моя єдина, неповторна, прекрасна Мерідіє... Принцесо мого серця й полонителько душі, ти — єдина для розбивача сердець, — відповів він, спрагло цілуючи мої вуста й міцно притискаючи до своїх грудей, де несамовито й шалено калатало його серце.

​Як вічний знак того, що він більше не князь розбитих сердець. Тепер Фантом — князь закоханих сердець.