85

***Міра***

​Часу було обмаль, однак ми встигли наповнити Квітку Життя магією власних стихій. Тримаючи її в руках, я відчула, як вона запульсувала. Неймовірної сили вібрація пройшла крізь моє тіло, квітка заіскрилася — скидалося на те, що ще мить, і вона просто спалахне від напруги.

​— Ох... — приголомшено прошепотіла я. — Вона й справді стала ще могутнішою. Але я не відчуваю того тепла, яке огортало її раніше. Тепер від неї віє темрявою — злою й колючою.

​— Я теж це відчуваю, — Фантом кивнув на рослину в моїх руках. — Впораєшся? Чи краще це зробити мені?

​— Не переймайся, мені вистачить і сил, і наснаги.

​— А лукавства? — чоловік примружив очі, позираючи на мене з-під напівопущених вій.

​— Нам випала нагода перемогти, не проливши й краплі крові, тож я не знехтую цим. Зроблю все від мене залежне, аби зло, яке несе в собі Карл де Бардо, сьогодні ж вирушило в Потойбіччя.

​Ми з демоном перекинулися ще кількома словами й вийшли на подвір'я. Я вдихнула на повні груди, та це не принесло звичного полегшення. В повітрі не було свіжості — там зависла гнітюча напруга, холодна й тверда, мов граніт.

​Фантом підбадьорливо стиснув мою долоню. Поглянувши мені у вічі, він тихо прошепотів:

​— Все буде добре.

​Не впевнена, що він сам вірив у це, але його слова знайшли відгук у моєму серці — на душі стало трішки легше. Ми наблизилися до друзів і стали з ними в одну чітку лінію, даючи зрозуміти ворогу: ми — єдине ціле, ми на одному боці.

​Тим часом Карл зі своїм військом підійшов до поселення. Він зіскочив з коня й посунув до нас, мов грозова хмара, що намірилася закрити собою все небо. Здається, узурпатор щось говорив, кидав шпильки на нашу адресу, намагаючись принизити, але я не чула його. Не могла розібрати слів через тривогу, яка хвилями піднімалася в моїй голові, заважаючи зосередитися.

​Міцніше стиснувши квітку, я зробила впевнений крок уперед.

​— Карле, — промовила, вирівнявши поставу, як і належало особі королівської крові. — Жодному з нас не потрібен цей бій. Ми чудово розуміємо, що нам не вистачить сил перемогти, тому...

​— Що?! Чому, Мерідіє?! — почулися приголомшені голоси друзів.

​Люций зробив крок уперед, його обличчя осяяло непідробне здивування:

​— Ти не можеш цього зробити! У нас був план!

​— У нас нічого не було! — різко розвернувшись до нього, у серцях випалила я. — Дайте мені зробити те, що належить!

​— Та що ж це таке?! — Калісса стала навпроти коханого. — Здатися без бою? Хіба це вихід?!

​— Ой, ну почали квохтати, мов кури на сідалі! — презирливо буркнув Карл. — Послухайте хоча б одну здорову думку, бо у вас і справді немає шансів.

​— Це не тобі вирішувати! — кинувши колючий погляд на брата, зашипів Люций.

​— Так і не я це вирішив, а вона, — Карл виставив уперед руку, і палець, на якому зблиснув товстий золотий перстень із чорним оніксом, вказав прямо на мене.

​— Люцию, — слово взяв Фантом. — Послухай Мерідію. Ми справді в меншості й не маємо сил протистояти потойбічному війську.

​— І ти туди ж?! — позираючи спідлоба, невдоволено запитав близнюк Карла. — Ви геть збожеволіли? Ми ж про все домовилися, і ваша... — він різко осікся, не бажаючи при Карлі говорити про нашу таємну подорож до Лісу Страхів.

​— А як же пророцтво? — пильно вдивляючись мені у вічі, запитав Фіон. — Я гадав...

​— Ох, ну які ж ви всі тут дурні! — розреготався правитель Ламантії. — Ви зі своїми пророцтвами не бачите реального стану речей. А правда в тім, що ви — купка слабаків, і мої вірні воїни зметуть вас зі свого шляху, лишивши по собі абсолютне ніщо!

​Чоловік відверто знущався. В його очах горів тріумф — він відчував перемогу на смак так, ніби вона була солодким десертом.

​— Карле, — я вирішила, що настав час остаточно перетягнути його увагу на себе. — У нас є могутній артефакт. Квітка Життя.

​— О! — зацікавлено виголосив він.

​— Та ви що, геть здуріли?! — Калісса підскочила до мене й затрусила за плечі. — Не кажи мені, що збираєшся віддати йому те, заради чого ви з Фантомом ризикували життям! Не смій цього робити, просто не смій!

​— Не слухай провидицю, вона завжди патякає якусь дурню, — хижо оскалившись, протягнув наш ворог. — То що там із квіткою? Хочеш віддати її взамін на обіцянку не чіпати ваше збіговисько невдах? Я правильно зрозумів пропозицію? — нова порція знущання полилася з його рота, а сам він випнув груди вперед, нагадуючи дурнуватого павича.

​— Я хочу миру й спокою для себе та своїх друзів. Заради цього я готова пожертвувати артефактом, — старанно контролюючи інтонацію, аби голос звучав рівно й без тремтіння, я протягнула руку з Квіткою Життя де Бардо.

​— А якщо я не хочу цього миру? — схиливши голову набік, запитав той. — Мені нічого не коштує забрати артефакт силою та покарати ваше кодло.

​— Карле, ти в першу чергу розсудливий правитель і вчиниш правильно. Тому візьми її, — стебло затремтіло в моїй руці, голівкою квітки вказуючи на чоловіка з вишкіром звіра.