83

***Фантом***

​У нас була Квітка Життя, на яку я покладав чимало сподівань, однак на практиці вона не принесла жодної користі. Все було марно. Ми даремно вирушили до Лісу Страхів.

Карл виявився занадто хитрим: він удався до прадавньої магії, темнішої за яку могла бути лише ніч — потворна, безмісячна ніч, де оживали найстрашніші жахіття.

​Я не відразу зрозумів, що квітка не допоможе. До останнього намагався повернути Люция до життя, та він уперто лишався у Потойбіччі. Калісса спостерігала за мною з німим благанням, та що я міг вдіяти?

​Тим часом військо Карла наступало, навколо нас уже щосили вирував бій, і ми просто не могли залишатися осторонь. Провидиця злісно стерла сльози й, вихопивши меч Люция, кинулася назустріч небезпеці — без страху та марних ілюзій.

​Я підхопився на ноги. Погляд тривожно кружляв серед сотень бридких пик у пошуках єдиного привабливого обличчя — тієї, котру я кохав усім серцем і душею. На мене летіли потвори, та мій вірний клинок нещадно нищив їх одну за одною, і тіла падали на землю скошеною травою. Витираючи піт із чола, я шукав свою Мерідію, але в очах рябіло від чорних постатей пекельного війська. І їх не меншало. Скільки б голів не летіло на холодну землю, цього було недостатньо. Кільце з потвор стискалося дедалі сильніше.

​Зненацька я помітив те, що так довго шукав: ніжно-блакитне пасмо злетіло в повітря, коли дівчина підскочила вгору. Якби не це, можливо, я б і не розгледів її в хаосі.

​Осатаніло прокладаючи собі шлях до Мерідії, я не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, інстинктивно відбивав удари й цілив жалом правосуддя у відповідь. Крики, писки, гарчання і брязкіт сталі — звуки, якими наповнилося поселення тролів.

​Нарешті я опинився біля коханої. І навіть здалеку запримітив біль у її небесних очах. Її скривдили. І це зробив покидьок де Бардо! Лють у мені спалахнула з новою силою, мов вогонь, у який підкинули сухого хмизу.

​— Я знищу тебе, Карле! — закипаючи від праведного гніву, я заніс свій меч над узурпатором.

​Якби ж тільки зрозумів його хитрий, підлий задум раніше... але не судилося. Щойно метал увійшов у груди ненависного суперника, той навіть бровою не повів, ніби йому геть не було боляче. А Мерідія... вона закричала.

​Я стрімко обернувся й пополотнів від жаху. Дівчина впала на землю. Її очі були широко розплющені, а з кутика рота стікала тонка червона цівка.

​— Міро... — ледь чутно прошепотіли мої вуста.

​— Фантоме, не грай з тим, кого не можеш переграти, — Карл пирснув зі сміху, наче все навкруги було вдалим жартом, а не страшною бійнею.

​— Ти підступний мерзотник! — проревів я, повертаючи увагу до ворога.

​А йому ніби й байдуже. З легкістю він витягнув меч із власних грудей, дивлячись на мене з тріумфом у темних очах. Рана на його тілі миттєво загоювалася: шкіра стягувалася, а тканина дублету зросталася клаптик до клаптика.

​— Ось так, — відсміявшись, мовив він. — Це кінець.

​І ніби зла доля тільки й чекала цих слів. Озирнувшись, я закляк: неподалік лежали тіла Калісси й Фіона.

​— Ні... — я розпачливо замахав головою, немов жадав прогнати це нав'язливе видіння. — Це неправда! Так не може бути!

​— Попрощайся... Ой, — Карл ляснув себе по стегнах, — тобі ж нема з ким прощатися!

​Тоді в його руках замиготіли й закрутилися згустки прадавньої темної магії. Він, без сумніву, намірився скористатися нею проти мене, щоб поставити фінальну крапку.

​І саме в ту мить, коли я подумав, що це кінець нашої історії, у пам'яті раптово спалахнуло єдине, що ще могло все виправити. Моя рука блискавкою пірнула до кишені. Медальйон Фатума!

​— Ми ще зустрінемося з тобою, Карле... Але тоді тобі вже буде не до жартів, — процідив я крізь зуби.

​Міцно стиснувши артефакт у долоні, заплющив очі й подумки активував його, вливаючи туди всю свою магію.