82

***Міра***

​— Люцию! — з надривом викрикнула Калісса.

​Вона бігла до коханого чоловіка, мало не падаючи з ніг, але все відбулося надто швидко. Гостре лезо дісталося цілі й по самісіньке руків'я врізалося в шию чоловіка. Захрипівши, Люций обхопив долонями горло, але ніж, мабуть, був проклятий або зачарований, оскільки на наших очах він дедалі глибше й глибше занурювався під шкіру. Життя стрімко залишало тіло близнюка.

​— Ні, ні, ні! — голосила провидиця, опинившись поруч із коханим, та було вже пізно.

​Він залишив нас, вирушивши в потойбіччя. Калісса заридала, обхоплюючи рідне обличчя долонями, її сльози капали, сповнені тихого, невимовного болю.

​— Як ти міг це зробити?! Він був твоїм братом! — загарчав Фантом, кидаючись на Карла.

​Узурпатор не виглядав засмученим, скоріше — задоволеним.

​— А як слід ставитися до зрадників? Він отримав те, на що заслужив, — цинічно відкарбував той. — І так буде з усіма вами! — додав, презирливо обвівши поглядом тролів.

​— Ти заплатиш за все, що накоїв! — залишатися на місці я просто не могла. Лють штовхала вперед, до бою з нікчемним тираном.

​Та щойно я опинилася достатньо близько до своєї цілі, мене та й усіх нас щільним кільцем обступили почвари. Засичавши, мов шалені гадюки, вони розмахували лапами. Я до цього не розуміла, як вони взагалі можуть відтворювати якісь звуки, адже у них не було облич — просто головешки на кремезних тілах. І тут переді мною постала страхітлива картина: прямо на наших очах із горлянок чудовиськ висунулися довгі зелені язики. Розмахуючи ними, мов жаби з боліт, вони зчинили такий шум, що у вухах позакладало.

​Не роздумуючи, я кинулася в саму гущу ворогів. Меч блискавкою злітав угору, а потім неодмінно опускався на шию, плече, руку чи тулуб потвор. Поранені істоти вили від болю, але вперто наступали. Скільки б я їх не рубала, цього було замало. Нас було занадто мало! Озираючись довкола, я не бачила нічого, окрім моторошних почвар. Здавалося, вони всюди, куди не кинь оком — страшне, гнітюче видовище.

​Та я не здавалася й уперто прокладала шлях крізь воїнів потойбічного війська.

​— Принцесо... — над самим вухом пролунав знайомий голос. Той самий, який хотілося вирвати з пам'яті, мов пожовклий листок із дерева, й позбутися, ні разу про це не пожалкувавши.

​— Карле! — я різко обернулася. — Прийшов поборотися зі мною?

​— Ні, — він заперечно струснув головою. — Я прийшов помститися тобі й твоєму демону. А що може знищити Фантома швидше, ніж втрата його істинної пари?

— Один на один? Чи ти волієш дивитися, як я розправляюся з твоїми недолугими підданими, чи хто вони там тобі?

​Карл підняв руку вгору, зупиняючи почвар. Ті миттєво послухалися й відступили від мене, лишаючи нас із де Бардо для поєдинку. Самі ж воїни стали живим бар'єром, крізь який не прослизнула б і миша.

​— Не марнуватимемо часу! — я згрупувалася й стрімким наскоком кинулася на правителя Ламантії.

​Моя рука з мечем сягнула його плеча, але він скористався якоюсь темною магією. Вістря мого клинка дісталося цілі, розпоровши йому шкіру, та зненацька я відчула різкий, пекучий спалах болю у власному плечі!

​— Ай! — крикнула від несподіванки.

​Мій погляд упав униз: шкіряні лати на моїх очах ставали вологими, забарвлюючись у темний-рубіновий колір. Як це?! Я кліпала очима, абсолютно нічого не розуміючи.

​— Я знищу тебе, Карле! — люто загарчав Фантом, з'явившись перед нами невідомо звідки.

​Його палаючий меч із розгону поцілив прямісінько в серце ворога.

​А далі... я не знала, що було далі. Світ навколо мене вмить почорнів і зник. Не залишилося нічого, окрім глухої тиші та суцільної пітьми. А потім... потім я розплющила очі в Потойбіччі.