81

​***Міра***

​Дружною юрбою ми вийшли назустріч небезпеці, яку уособлював Карл де Бардо. Попереду — я та Фантом, ліворуч — Люций, а праворуч — Калісса. Неподалік від нас стояв Фіон зі своїм тролячим військом. У руках кожного з них блищали шаблі й сокири, але й про щити вони не забули.

​— Можемо вирішити все мирним шляхом, — кинув Карл.

​Він зіскочив з коня і став, широко розвівши ноги, біля свого жеребця. Голова високо піднята — так, що ледь небо не зачепить носом. Образно, звісно, але суті це не змінювало: він був надто самовпевнений, хоча бій ще навіть не починався.

​— Ти і «мир» — два несумісних поняття, — подав голос його брат-близнюк, Люций.

​— Ох, ну де б я ще тебе побачив, як не зі зграйкою невдах? — Карл криво посміхнувся. — Люцию, вони не переможуть. І навіть твої знання в області прадавньої магії не допоможуть. Сили нерівні.

​Він розвів руками, ніби окреслюючи масштаби свого війська. Тієї ж миті за його спиною пролунало синхронне гарчання: потвори затупотіли й застрибали на місці, улюлюкаючи. Одягнені у незрозуміле шмаття, вони мали досить дивний і відштовхуючий вигляд. Якби моя воля, я б не мала з ними жодної справи.

— ​Самовпевненість ніколи не приводила до добра, — Фантом зухвало посміхнувся, демонструючи супернику два ряди білосніжних зубів.

​— А де ти побачив самовпевненість? — брови Карла зійшлися на переніссі. Щире здивування вгадувалося в кожній його рисі.

​— Ми патякатимемо чи нарешті перейдемо до справи? — втрутилася я, міцніше стискаючи пальцями руків'я свого магічного меча.

​— А це в нас маленька Мерідія? — ворог криво посміхнувся. — Чому ж ти стоїш поруч із демоном? Ти вже забула, що він про тебе говорив? Які плітки розносив?

​З його бридкого рота вирвався божевільний сміх. Він реготав, мало за живіт не хапаючись — певно, згадав, як обвів мене навколо пальця, а я повірила йому і змарнувала десять років. Та мерзотнику не вдасться вивести мене з рівноваги!

​— Досить! — наперед вийшов Фіон. — Виходь зі мною на смертний бій, один на один! Вирішимо все тут і зараз.

​— І навіщо мені це робити? — Карл знову розвів руками, мовляв, ну що за дурниця.

​— Бо ти зачаклував мене разом із моїми підданими, перетворивши на...

— ...на чудовиськ зі смердючими пиками! — нахабно вставив де Бардо. ​— Ну, було таке, — байдуже кинув той. — Та я не шкодую. Міг би — зробив би це ще десятки, ні, сотні разів! Бо влада має бути у сильних руках. А якщо ти довірливий слабак — будь готовий до поразки й до того, щоб скніти на задвірках життя.

​— Обманювати не значить бути сильним! — не стерпівши, я стала на бік Фіона.

​— Це тобі твій демон наспівав? — кутики губ Карла вкотре розпливлися в посмішці. — А проте він сам — ще той лукавий брехун.

​— Немає сенсу з ним розмовляти, — Люций витягнув меч і прискорився. — Сьогодні все вирішиться, брате!

​Він кинувся на свого близнюка. Вістря заблищало у вихорі магії — лише зараз я помітила, що Люций шепотів закляття.

​— Даремно... Даремно ти пішов проти мене, — Карл швидко зиркнув назад і дав команду війську наступати.

​Сотні чужих ніг затупотіли землею, змушуючи її здригатися від жаху.

​— А ти! — гаркнув Карл у бік Люция. — Лови!

​Ніхто не встиг і оком змигнути, як у його руці з'явився довгий мисливський ніж, який він з усієї сили кинув у груди власного брата.