79

***Міра***

​Час тікав від мене, немов ожив і відростив собі ніжки.

​— Дві хвилини, — оголосила володарка лісу.

Мені здалося, що ​вона виглядала якоюсь втомленою. Але я мала зосередитись на іншому.

Де хотів бути князь? Де-де... можу відповісти в риму, але то навряд чи допоможе. Так, потрібно заспокоїтися і напружити мізки. Отже, що вона сказала? Відьма сказала, що відповідь всередині. Тобто, вона в мені? А може... В голові промайнула шалена думка, та я спочатку відкинула її. Це ж неможливо! Чи все-таки можливо?

​— Одна хвилина, — пролунало, мов вирок.

​Святі крабики! Після цього нагадування зі стелі почало падати каміння — по одному кожної секунди.

​— Іди сюди! — гримнув князь, різко потягнувши мене до себе.

​Він надійно заховав мою голову та плечі у своїх міцних обіймах, закриваючи власним тілом, щоб я не поранилася. Його серце гучно билося в грудях, відлунюючи ехом у моєму власному: тук-тук, тук-тук, тук-тук...

​— Три! — заревів страшним звіром Хорол, відраховуючи останні миті. — Два... Од...

​— В моєму серці! Фантом завжди хотів знайти місце в моєму серці! Прагнув мого кохання від самого початку! — істерично заверещала я.

​Це і було тією шаленою думкою, на яку спромоглися мої бідненькі мізки, що перебували в стані паніки.

​Зненацька запала тиша — така густа, мов кисіль. Каміння більше не падало зі стелі, а Біла відьма та Хорол завмерли в німому заціпенінні.

​— Тойво... — невпевнено подала голос я, згораючи від бажання зрозуміти, чи вгадала. — Відповідь правильна?

​Ніхто не відгукнувся. Скидалося на те, що мене або ігнорують, або відьма і страж справді закам'яніли. Я обережно вислизнула з турботливих рук демона. Він не хотів відпускати, але, помітивши мій гострий, рішучий погляд, підкорився.

​— Це сталося... — слабко зашепотіли жіночі вуста.

​Очі Белли, що так нагадували зимову кригу, впилися в обличчя її найвірнішого підданого.

— Хороле, дай їм те, чого вони так бажають.

​— Так, володарко, — він змахнув своєю рукою-крилом, і прямо на наших очах з'явилося невеличке золотаве зарево. Щосекунди воно росло, трансформуючись у чарівну квітку. На ній було рівно сім пелюсток усіх кольорів веселки, витончене, вигнуте тонке стебло і рядок майже прозорих, кришталевих листочків.

​— Це вона? — зачаровано спостерігаючи за цим дивом, тихо запитала я.

​— Так, — глухо відгукнувся Фантом.

— О, вона прекрасна...

​Мені не вистачало сил відірвати погляд від найчарівнішої квітки, яку я коли-небудь бачила у своєму житті. А яке магічне сяйво від неї линуло! Закралася думка, ніби якщо дивитися на неї досить довго, то можна осліпнути. Дурниця, звісно, але в цьому місці я б не здивувалася, якби це виявилося правдою.

​— Ну ж бо, — Біла відьма підбадьорливо махнула рукою. — Забирайте.

​Князь сіпнувся вперед і вже навіть зробив крок, та я вчасно смикнула його за рукав:

— А з вами... що з вами буде?

​Жінка переді мною виглядала абсолютно безсилою, немов змарніла за ті лічені миті, що минули після моєї відповіді.

— Спокій.

​— А ви точно цього хочете? — наполегливо запитала я, дивлячись їй в очі.

​— Рибко, ти що робиш?! — засичав над вухом демон. — Ми прийшли заради цього. Забула, чому ми тут?!

​Я не озирнулася на нього, бо й так знала, що він злиться. Чітко відчувала його емоції через наш істинний зв'язок, а навіть якби його між нами й не було, то інтонація, в якій промайнули гнівливі нотки, не залишала місця для сумнівів.

​— Яка ж у тебе чиста душа... — пухкі вуста вродливої жінки розтягнулися в лагідній посмішці. — Це те, до чого я йшла всі ці тисячі років. Тому не переймайся. Ви виконали умови й чесно заслужили Квітку Життя. Нехай вона послужить вам вірою і правдою, а зло буде покаране.

​Повівши рукою вбік, вона випустила з пальців м'який потік магії, який підштовхнув квітку просто до нас із Фантомом.

​— Дякую, — прошепотіла я, вкладаючи у це єдине слово всю свою щирість і тепло.

​Щойно мої пальці обхопили тонке, прохолодне стебло, все навкруги почало руйнуватися. Стіни печери вкрилися глибокими тріщинами, які стрімко повзли знизу вгору. Кам'яна поверхня розколювалася прямо на очах. Із велетенської книги, яку я помітила, коли тільки увійшла, виривалися й розліталися на всі боки пожовклі сторінки.

​Я перевела погляд на відьму та стража. Їхні образи танули на наших очах, стаючи напівпрозорими, ефемерними.

​— Я кохаю тебе, Белло... — це було останнє, що мені вдалося почути, перш ніж князь підхопив мене й рішуче потягнув углиб новоствореного порталу.