74

***Міра***

​— Я все ж запитаю, — примруживши око, я глипнула на Хорола. — Отже, вам чудово відомо, чому ми тут, а до Лісу Страхів часто приходять магічні істоти за Квіткою Життя. Але, беручи до уваги те, що вона досі у власності Білої відьми, ніхто не зміг пройти ваші випробування. Я правильно все зрозуміла?

​Було досить дивно усвідомлювати, що нікому й ніколи так і не дістався цей магічний артефакт. Хоча, з іншого боку, якби хтось уже зробив це, то наша мандрівка з Фантомом виявилася б марною. Але ж і тут є нюанс: вірогідність стати першими переможцями дорівнює одному відсотку зі ста. Не дуже оптимістичненько.

​— Не знаю чому, але ви мені імпонуєте, — розвівши руками-крилами дещо приязніше, ніж до битви з рослинами, мовив страж Лісу Страхів. — Тому спробую пояснити. Белла — вона ж Біла відьма — наймогутніша чарівниця, яка живе ледь не зі світанку часів. Вона народилася з темряви, але приручила її, бо завжди прагнула балансу. Цей ліс, — погляд співрозмовника ковзнув місциною, — її дім. Усі магічні істоти, що тут оселилися, створені нею. А Квітка Життя — єдине, що тримає дух у тілі Белли. Без неї вона загине, розвіється, мов ранкова імла.

​Страж прочистив горло, яке зненацька сіло:

— Наша володарка просто втомилася від безкінечного циклу буття і зовсім не проти поринути у вічність. Та не може цього зробити, доки Квітка Життя продовжує цвісти.

​— Тю! — я не втрималася від коментаря. — То нехай віддасть її комусь! Наприклад, нам, ми ж уже прийшли.

​Ідея виявилася ідеальною, як на мене, і я ледве стрималася, щоб не потерти руки від задоволення, бо все так добре складалося.

​— Не так усе й просто, — Хорол обпік мене палаючим поглядом. — Вона не може зробити це добровільно, тому що зруйнує світовий устрій. На карті — життя мільйонів магічних створінь.

​— Стоп! — моя долонька злетіла вгору, зупиняючи чоловіка-птаха. — А як щодо легенд, які ширяться світом? Про те, як Біла відьма обідає цими самими створіннями?

​— Міро... — князь промовисто закотив очі.

​— Що «Міро»? Я справді гадаю, що це важливо! А чому б не запитати? — я здивовано стенула плечима.

​— Не переймайтеся, я не проти запитань, — голос Хорола раптом набув низьких, оксамитових ноток. — Та й я давно ні з ким нормально не розмовляв. Знаєте, гості, які приходять до лісу, відразу кидаються на мене з кулаками, а я ж не звик стояти осторонь. — Він грайливо підморгнув, але не як чудовисько, яким був, а радше мов розбишака.

​— Але назад вони не повертаються, — кинув уїдливий коментар Фантом. — Гинуть. Я правильно зрозумів?

​— Саме так, — відгукнувся, ні на мить не завагавшись, наш новий знайомий. — Але такі правила, що вдієш. Три випробування або подорож у потойбіччя.

​Почуте сколихнуло в мені купу різноманітних думок, оскільки це геть суперечило всьому, що я чула чи знала раніше. І тут поставало логічне питання: де ж правда? У словах стража чи у легенді про страшну Білу відьму, яка не цурається їсти чарівних істот?

​— Щось ми забалакалися, — перериваючи роздуми, голос Хорола повернув мене до суворої реальності. До тієї, де ми з князем стояли пліч-о-пліч у місці, яке мало дурну славу. — Друге випробування — сила. Хтось із вас, — крило вказало спершу на мене, потім на демона, — боротиметься з нашим неповторним Каліопом.

​У ту ж секунду небо прорізав яскравий спалах, і загуркотіло так, що я думала — луснуть барабанні перетинки. Земля під ногами здригнулася, а з хмар почали падати важкі червоні краплі, наче кривавий дощ, зовсім не схожий на той, до якого ми звикли.

​— Гаррррр! — люте гарчання врізалося в простір, мов розпечений ніж у масло.

​А перед нашими очима виникло воно. Чудовисько, в рази страшніше за Хорола: велетенське, чотирі могутні руки, а саме заввишки з будинок.

​— А ось і наш прекрасний Каліоп, — пролунала репліка стража лісу.

​Та ми з Фантомом і без його підказок чудово зрозуміли, хто саме стояв перед нами.