72

***Міра***

​— Що це таке? — скрививши вуста, запитала я, пильно вдивляючись у силует, який невпинно наближався до нас.

​— Хорол, — тихо відповів Фантом. — Страж Лісу Страхів і охоронець спокою Білої відьми. Але дивно, що він прийшов сам, а не прислав інших чудовиськ.

​— О-о-о, — монстр гордо підняв голову, — то моя слава уже випередила мене? Отже, не доведеться зайвий раз розповідати про себе.

​Він виглядав поважним: не йшов, а наче плив над землею. Кожен його крок нагадував тихий вирок. В очах застигла абсолютна безжальність, немов йому взагалі були незнайомі людські почуття. Народжений вселяти жах, Хорол не соромився свого потворного вигляду, а навпаки — тішився нашими поглядами, ніби пробував їх на смак.

​Зупинившись за кілька кроків від нас, він хижо посміхнувся:

— Зізнаюся, спершу я хотів розірвати вас на клапті, але зараз мені стало цікаво. Це дурість чи відвага? Чому ви тут? — його людські очі зіщулилися, нагадавши дві вузькі шпаринки.

​— Нам дещо потрібно, — голос Фантома був спокійним, а інтонація — рівною, без жодних коливань чи тремтіння.

​— І ви наївно вирішили, що отримаєте це? Хм, цікаво. Та більше схоже на недалекоглядність. Хіба вам не відомо, що шляху назад із Лісу Страхів не існує? Той, хто зайшов сюди, залишається тут назавжди, — вишкірившись, він моторошно засміявся, однак його сміх не мав нічого спільного з веселощами. Це було чисте зловтішання.

​— Ти прийшов битися чи тобі просто ні з ким поговорити? — зухвало запитав демон, зробивши крок уперед і тим самим повністю закриваючи мене собою.

​— Ти кидаєш мені виклик? — з вуст стража зірвався новий смішок. — От же ж, комусь закортіло поповнити мою колекцію... Як гадаєш, що в мене за спиною? — вкрадливо поцікавився Хорол.

​Інстинктивно я сіпнулася, щоб зазирнути йому за спину, та князь різким, владним рухом виставив руку, змушуючи мене залишатися на місці.

​— Боїшся за неї? — підсумував побачене страж лісу. — Але подумай: її все одно нічого хорошого тут не чекає. Вона зробила свій вибір, прийшовши сюди. Переступила межу дозволеного й заплатить за це разом із тобою. — Його довгий, крючкуватий палець, що більше нагадував гострий кіготь, прицільно вказав на мене. — Дівчинко, хочеш жити?

​«Яке дивне питання», — прослизнула в голові думка, та я промовчала, лише міцніше стиснула кулаки.

​— Гаразд, досить привітань, перейдімо до справи, — чудовисько перед нами хижо оскалилося.

​Його потворні руки-крила різко піднялися вгору, і тієї ж миті навколо нас закружляв дикий, крижаний вітер.

​— Знищити чужинців! Щоб від них і сліду не лишилося! — гучно наказав Хорол у порожнечу.

​У відповідь на його заклик навколо зчинився страшний лемент. Звідусіль полилися моторошні звуки: рохкання, писк, свист, шипіння — чого там тільки не було!

​— Гадаєш, це теж ілюзія? — прошепотіла я тихо-тихо, аби почув лише Фантом.

​— Ілюзія?! — заревів Хорол, який, очевидно, мав надлюдський слух. — Ілюзія тут тільки ви! А захисники лісу швидко вирішать цю проблему.

​— Тримайся за моєю спиною! — холодно відкарбував демон.

​Міцно стиснувши в руці меч, він підняв його вгору. Метал злетів до небес, спіймавши холодне місячне сяйво. Видовище було настільки заворожуючим, що на якусь коротку мить я навіть замилувалася ним.

​Однак ситуація ставала небезпечною, а ховатися я не звикла. Рвучким рухом я сіпнулася вбік, де заздалегідь запримітила довгу, товсту гілку. В пам'яті миттєво виринула Калісса та наша колишня боротьба з тролями. Проте зараз ситуація була куди серйознішою.

​— Я ж сказав тобі: тримайся поруч! — в очах Фантома на мить заплигали червоні вогні, а обличчя перекосило. Але не від люті — там був чистий, первісний страх. Чоловік шалено боявся за моє життя.

​— Припини! — випрямивши спину, я струснула плечами, немов скидала з них важкий тягар. — Ми переможемо лише, якщо діятимемо разом. Ніколи не думай про мене як про тендітну панну. В мені жевріє сила!

​— Знаю... — тільки й відповів він, зазираючи мені в душу, — але я просто не можу дозволити собі втратити тебе.

​— Як це мило... і як нудно, — прошепотіло чудовисько. — До бою!

​Я й оком кліпнути не встигла, як нас із усіх боків оточили вороги. Це були химерні рослини на товстих стеблах, які на наших очах розділялися, перетворюючись на дві потворні лапи. Вони впевнено крокували до нас, скалячись, мов голодні звірі.

​«Я кохаю тебе», — подумки, через наш істинний зв'язок, сказав мені Фантом.

​І з цими словами він ринувся в бій.