71

​***Міра***

​Очікуючи на будь-що, я була глибоко здивована похмурою тишею. Лячно мені не було, хоча деякі рослини навколо геть не викликали довіри: вони нагадували хижаків, що причаїлися у схованці й чекали слушної миті, аби вискочити зі свого укриття.

​Однак тривога в мені наростала щомиті. Ліс жив і дихав — він справді відчувався як жива істота, а не просто місце.

​Якийсь час ми з Фантомом йшли мовчки. Одразу по прибуттю я поцікавилася в нього, як саме він збирається шукати чарівну квітку, на що той відповів у притаманній йому манері. Сказав щось на кшталт: «Для того, хто відає, немає нічого неможливого», — і, лукаво посміхаючись, просто продовжив іти вперед. Я ж дріботіла слідом за ним, міркуючи, про що б поговорити, аби розрядити напругу, та ніяк не могла вигадати підходящу тему для розмови.

​Зненацька зовсім поруч щось протяжно засичало. Я мотнула головою і вклякла на місці: біля моїх ніг ворушилося цілісіньке кубло змій. Їхні жовтогарячі очі палали, мов пекельні вогні, а з довгих ікол скапувало щось схоже на слину. Але, здається, то була не вона. Отрута — ось правильна відповідь.

​— Замри, — спокійно наказав демон, важкою долонею стиснувши моє плече.

​— Звідки... звідки вони тут взялися? — ледве стримуючи себе, щоб не замахати руками, я не зводила переляканих очей із холоднокровних страховиськ.

​— Це може бути ілюзія.

​Можливо, Фантом таким чином просто намагався мене заспокоїти, але легше мені не ставало — надто вже реально виглядали ці чорні гадюки. Їхня луска зловісно виблискувала під гіпнотичним місячним сяйвом, пащі тягнулися до нас, а голови похитувалися, немов у захмелілих подорожніх.

​— Якщо це ілюзія, то я — шалена білка! — з язика мимоволі зірвався дурнуватий жарт.

​Я навіть нервово хихотнула, спіймавши на собі погляд князя, в якому застигло німе питання: «Ти зараз серйозно?»

​Цієї миті одна зі змій геть знахабніла й кинулася мені просто в обличчя.

​— А-а-а! — заверещала я, закриваючись долонями.

​Фантом брудно вилаявся. Дзвінко брязнув метал, а потім до моїх вух долинув тихий свист — ніби щось різко розітнуло повітря. Цікавість усе ж перемогла страх, тож я обережно прибрала пальці від обличчя.

​— Ого-о... — зачудовано протягнула.

​Фантом уже розібрався зі зміями. На щастя, він мав рацію: вони виявилися ілюзією. Однак наперед ми не могли бути в цьому впевнені, бо Ліс Страхів повнився й цілком справжніми чудовиськами. Просто зараз він чомусь вирішив напустити на нас мару. І якщо це було перевіркою, то я її з тріском провалила.

​Але змії з самого дитинства були моїм найбільшим жахіттям. Коли я бачила їх, завжди втрачала здатність ясно мислити — мозок ніби повністю відключався, а тіло кам'яніло. Кінцівки просто не слухалися, відмовляючись рухатись, і єдине, на що вистачало сил, — це міцно заплющити очі, ховаючись за уявним бар'єром.

​— Все гаразд, — чоловік підбадьорливо стиснув моє плече. — Всі ми чогось боїмося.

​— Навіть ти? — я здивовано заблимала очима, дивлячись на цього білявчика. Здавалося, що ось він — абсолютно безстрашний.

​— Навіть я, — кивнув він. — Але поговорімо про це іншим разом. Зараз нам необхідно прямувати до квітки. Щось мені підказує, що ця ілюзія — далеко не єдине випробування, яке випаде на нашу долю.

​Побіжно роззирнувшись, я відзначила повну відсутність змій — отже, можна продовжувати шлях. Якийсь час ми крокували мовчки. Інколи цю гнітючу тишу переривали шелест трави, шепотіння листя або далекий крик невідомого птаха. Якщо замислитись, то місцинка була не такою вже й жахливою. Та жити я б тут точно не залишилася.

​Раптом неподалік від нас із тріском зламалася суха гілка. Надто гучно, щоб це можна було списати на випадковість чи вітер.

​Не змовляючись, ми з демоном одночасно поглянули в бік, звідки долинув шум.

​— Незвані гості! — заревів моторошний голос.

​А вже наступної миті ми побачили його. Чудовисько з лапами звіра, тілом птаха і... спотвореною головою людини.