70

***Міра***

​Усвідомивши, що ми з Фантомом щойно зробили, я кинулася була до своєї сукні, але демон владно спинив мене.

​— Гей, рибко, — торкаючись мого обличчя, він із неймовірною обережністю повернув його до себе. — Нічого поганого не трапилося.

​— Знаю... — ховаючи погляд, пробурмотіла я під ніс. — Та мені трохи соромно.

​Це зізнання випурхнуло з мене, мов птах із золотої клітки.

​— Тоді не будь такою метушливою, — лагідно погладжуючи мою щоку, чоловік грайливо підморгнув. — Ніч ще довга.

​— Це що за натяки?! — пирхнула я, легенько ляснувши кулачком у його груди — у ті самі, які зовсім нещодавно палко цілувала.

​— Не знаю, про що ти подумала, — кутики його губ затремтіли й смикнулися вгору, — та я мав на увазі, що ми маємо достатньо часу на подорож до Лісу Страхів.

​«О-о-о...» — просопіла, засоромившись, бо подумала геть про інше. Ну й хрінчик із ним!

​— Тоді тим паче слід якнайшвидше збиратися!

​І цього разу я вже з усієї сили буцнула демона ліктем, аби не зазнавався, бо ще подумає, ніби я геть втратила голову від кохання.

​— Ах ти ж маленька, неслухняна рибка!

​Чоловік був напрочуд сильним, тож миттєво вчепився в мене ще міцніше, притискаючи назад до ліжка.

​— Я ж сказав тобі: без метушні.

​Подарувавши мені швидкий поцілунок у губи, він нарешті відпустив мене. Відкотившись на інший край ліжка, Фантом хвацько підскочив на ноги.

​— Бу! — не втримавшись, я продемонструвала його широкій спині кінчик язика.

​— Я все бачив, — не обертаючись, кинув він, підбираючи з підлоги свій одяг.

​Посміхнувшись, я і собі встала з ліжка. За якісь п'ять хвилин ми обоє були повністю готові вирушити на пошуки чарівної квітки. З друзями не прощалися, оскільки зробили це ще до того, як... хм...зблизилися. Соромно зізнатися, але Калісса та Люций думали, ніби ми вже підкорюємо Ліс Страхів, тому переконувати їх у зворотному геть не хотілося. Як то кажуть: менше знаєш — міцніше даєш хропака. Пам'ятаю, в оригіналі було слово «спиш», але я обожнювала перекручувати все на свій лад.

​— Давай руку, — князь щойно створив портал за допомогою свого іменного талісмана.

​Перед нами постало вже знайоме мені дзеркало з димчастими брижами, оповите язичками червоного полум'я. Спершу я хотіла показати демону, що залишилася тією ж норовливою Мірою, яка має міцний внутрішній стрижень, однак інша моя частина — закохана дівчина — з радістю відгукнулася на його жест.

​Переплітаючи наші пальці, Фантом зосереджено поглянув мені у вічі:

— Що б не сталося, пам'ятай: я кохаю тебе. І зроблю все від мене залежне, аби у нас було майбутнє. Навіть якщо здаватиметься, ніби це кінець — знай, це лише початок.

​Ось такі таємничі слова промовили його акуратно окреслені вуста. Певно, він хотів підбадьорити мене, але натомість викликав досить змішані почуття. Чомусь на мить здалося, ніби таким чином демон прощався. Отже, не тільки я сумнівалася в успіху нашої надзвичайно небезпечної подорожі.

​— Принцику, хоча в мене зараз і немає під рукою кочерги, але я і без неї впораюся. Тому, у випадку чого — ховайся мені за спину! — пожартувала я, намагаючись знизити градус напруги й перевести все у площину гри. Так було значно легше.

​— Неслухняна рибка, — він тепло посміхнувся і, поцілувавши мене в щоку, різко потягнув до себе.

​А вже наступної миті ми пірнули в портал.

​Навколо закрутилися звичні картинки, де переплелися час і простір. Князь міцно тримав мене в обіймах, тож я повністю потонула в теплі його рук і майже не звертала уваги на те, що відбувалося навкруги нас. На щастя, подорож минула швидко.

​— Ласкаво прошу до Лісу Страхів, — гучно продекламував Фантом.

​Мені навіть не потрібно було озиратися, щоб зрозуміти: ми на місці.