65

​***Міра***

​Я відчула, як чоло Фантома почало нагріватися — потроху, аж поки не запекло, мов у шаленій лихоманці. Проте руку я так і не відірвала: продовжувала міцно тримати, подумки прикликаючи водну стихію. Магія в мені переливалася всіма відтінками блакитного — від ніжного кольору ранкового неба до темних глибин океану. На підсвідомому рівні я відчувала, що рухаюся в правильному напрямку.

​Раптова втома, що впала на плечі, мов важка мокра тканина, тягнула вниз, але не завадила мені продовжити свою місію. Щосекунди темрява проривалася до моєї свідомості. Тобто, ось я бачу яскраві спалахи водного вихору, а за мить — суцільна пітьма, потім знову магія, а за нею — морок. Зрештою я знепритомніла. Оповита темрявою, провалилася кудись униз, наче камінь, який кинули в річку, і він пішов на дно.

​Розплющивши очі, я зрозуміла, що знаходжуся в якомусь похмурому місці.

​— Що це таке? — пробелькотіла, тручи очі пучками пальців.

​— Мерідіє...

​Знайомий голос змусив мене завмерти. Я відвела руки від обличчя й поглянула перед собою.

​— Фантоме! — вражено скрикнула, значно голосніше, ніж планувала. — Ти... Що ми... Взагалі, де ми?! — з мене лавиною полилися запитання.

​І тут відгукнулася та, кого я найменше очікувала почути не лише цієї миті, а й взагалі у своєму житті.

​— Богиня... — прошепотіла я.

​— Так, Міро, це я, — жінка почула мене.

​— А можна якось без вас обійтися? Бо там, де ви з'являєтеся, зазвичай хорошого мало, — скрививши вуста, я прозоро натякнула на давню історію, пов'язану з її сином та моєю подругою Лінель.

​— Міро, я здивований не менше за тебе, але Темзін тут, щоб допомогти, — Фантом захитав головою, ніби сам не вірив тому, що казав.

​— Дівчина має рацію, я затрималася, але вже йду, — беземоційно, навіть холодно мовила богиня долі. — Тепер усе залежить від вас. Виправте це, бо окрім вас...

​Вона замовкла, але ми все чудово зрозуміли: якщо ми з Фантомом не зберемося й не скористаємося істинним зв'язком правильно, він помре.

​— Дякую. Щиро, — гукнув демон порожнечі.

​— Все у ваших руках, — це було останнє, що сказала Темзін, а потім її присутність розтанула.

​Я не бачила її й до цього, але зараз чітко відчула, що ми з князем залишилися тільки вдвох. Це неможливо пояснити словами, просто знаєш, і все.

​— Фантоме... — я несміливо наблизилася до нього. — Ми так і не поговорили після того, як...

— ...як моя мати повернула тобі спогади, — чоловік закінчив замість мене. — Але це не має значення. Взагалі нічого немає значення, окрім того, що ми зараз разом. Минуле — як прочитані сторінки книги: ти розумієш, про що там йшлося, але воно кануло в небуття.

​— Але мені соромно за свою поведінку, — ховаючи очі, тихо почала я. — Насправді в мене були до тебе почуття. Однак через власні дурощі я все зруйнувала. Змарнувала стільки років! І ніби й жила щасливо, та завжди відчувала порожнечу. Мені не вистачало не просто спогадів — мені не вистачало тебе. — Хитнувши головою, я зібрала всю волю в кулак і закінчила: — Ти жив глибоко в мені попри викрадену пам'ять, а я просто не усвідомлювала, чого насправді просить серце. Пробач мені. Якщо, звісно, зможеш.

​Дивитися у вічі демону я не мала сил, тож ховала погляд як тільки могла, розглядаючи носки власних черевичків. По щоці ковзнула одинока гаряча сльоза, і я поспіхом стерла її.

​Раптом чужа долоня лагідно торкнулася мого підборіддя, піднімаючи його вгору. Попри моє бажання стиснутись і зникнути від сорому, князь не дозволив мені цього зробити.

​— Мерідіє, — його голос нагадував тихе море. — Я ніколи не ненавидів тебе. Зізнаюся, після того прийому мені було невимовно боляче, але я знав: це твій вибір. І якщо ти так вирішила — отже, не кохала. А хіба можна нав'язати комусь почуття? Ні. — Він сам відповів на своє питання. — Але тепер усе інакше. Ми інші. Тому, якщо ти готова, то й майбутнє у нас буде спільне. Ми підемо в нього, тримаючись за руки, як і належить істинній парі. Ти — вода, а я — вогонь. Дві стихії, які об'єднаються й стануть одним цілим. Що скажеш, принцесо? Готова до цього?

​Я не відповіла. Натомість обхопила його обличчя долонями й палко, відчайдушно поцілувала.

​Одразу ж після цього все навкруги почало руйнуватися з диким, оглушливим тріском. Зчинився страшний лемент, немов поранений звір конав у передсмертних муках. Але то був геть не звір. То була отрута, яку випалював наш істинний зв'язок.