64

***Фантом***

​Усвідомлення, мов спалах софітів, увірвалося в мої думки. Істинний зв'язок! Якщо все зробити правильно, то...

— Ні! — ​Я самотужки обірвав власні думки. Чи схоче Мерідія допомогти мені? І річ тут зовсім не в її душевній доброті, а в почуттях. Колись вона вже принизила мене, залишила напризволяще з болем.

Та й невідомо, чи дівчина взагалі оклигала: процес повернення пам'яті важкий, а востаннє, коли я її бачив, принцеса була непритомною.

​— Припини накручувати себе й дослухайся до серця, — дала настанову Темзін. — Все, що було в минулому, залишається там. Ми живемо теперішнім і очікуємо майбутнього.

​— Навіть не знаю, як тобі дякувати, прямо очі мені відкрила, — уїдливо відгукнувся я, подарувавши порожнечі сардонічну посмішку.

​Я вже зрозумів, що богиня спілкувалася зі мною телепатично. Бути в моїй голові не міг ніхто, окрім мене самого. Але враховуючи, що моя нитка долі тоншає, скоро це місце зникне. Щойно згасне підсвідомість, я вирушу в потойбіччя, і вороття назад уже не буде.

​— Знову скиглиш замість того, щоб прикликати істинну пару? — гуркіт жіночого голосу змусив мене мимоволі здригнутись.

​— Все не так просто.

​— То не ускладнюй! — зі швидкістю світла відповіла Темзін.

​Я було відкрив рота, щоб ощасливити її ще одним саркастичним коментарем, та зненацька розпочався дощ, що не могло не дивувати. Спершу впало кілька крапель, потім більше і ще більше, аж поки з неба не полилася справжня злива.

​— О, дехто виявився напрочуд рішучим, — засміялася богиня долі. — Бери приклад, Фантоме, і ніколи не зневажай істинну жіночу силу.

​— Що? Як... Чому? — виривалися питання з мого горла.

​— Ось так, — поблажливо заговорила співрозмовниця. — Твоя принцеса намагається зцілити тебе. Але для того, щоб усе вдалося, ти теж маєш щось зробити. Відгукнися на її поклик.

​— Я б хотів, але не чую її.

​Я спробував прислухатись, але у вуха вдарила дзвінка тиша, змішана з шумом дощу та шелестінням високої трави. Можливо, Мерідія й кликала мене, та моя свідомість опиралась. Певно, не вистачало сил — отрута просочилася надто глибоко.

​Цієї миті я щиро радів, що не бачу обличчя жінки, бо, судячи з її інтонації, вона закотила очі й ледве стримувалася, аби не зацокотіти язиком.

​— Фантоме, ти ж навіть не намагаєшся! Допоможи їй. Для того щоб почути дівчину, спершу необхідно почути власний голос. Знайди його. Занурся вглиб себе й відшукай ваш зв'язок. Стихії, які переплелися при його активації — вода й полум'я. Саме їх ти маєш знайти.

​Іншого виходу я однаково не мав, тому скорився обставинам та настановам Темзін. Заплющивши очі, спробував абстрагуватися, уявляючи перед собою дві величні стихії.

​Минуло кілька хвилин, та нічого не змінилося. Темінь і порожнеча — єдине, що я бачив та відчував. Та що говорити, якщо навіть злива навколо потроху вщухала.

​— Не можу, — хитаючи головою, я розплющив очі. — Не виходить. Мабуть, це справді кінець.

— То ось яке воно, кохання...

— До чого...  ​

Я не закінчив, богиня урвала мене:

— Знаєш, я завжди гадала, що справжнє кохання знищить усі перепони, об'єднуючи гарячі серця... Але, дивлячись на тебе... — в її голосі прослизнуло глибоке розчарування, — не таке воно вже й могутнє. Або ти справді лише князь розбитих сердець, і аж ніяк не закоханий чоловік.

​Мене розлютили її слова. Як сміє повчати мене та, що ніколи не мала ні до кого почуттів?!

​— Неправда! Я кохаю її! Кохаю Мерідію! Вона — кисень, яким я дихаю, без неї втрачається сенс, а життя перетворюється на існування! І так було увесь час, поки...

​Я різко закляк, відчуваючи в грудях шалений жар.

​Ось воно. Полум'я. Мій вогонь.