63

​***Фантом***

​Я не мав жодного уявлення, де знаходжусь. Усе навкруги було незнайоме. Темно, похмуро й холодно — саме ці три слова якнайвлучніше описували атмосферу, що панувала навколо мене. Попереду розкинулася зміїста стежка, обабіч неї росла висока трава, і лише сріблястий місячний диск на небі посилав свої промені світла на це дивне місце.

​Я вже досить давно йшов цією стежкою, однак вона нікуди мене не привела. В голові промайнула думка, що я даремно марную час.

​— Мабуть, це якась магія, — промовив уголос, щоб бодай таким чином розбавити гнітючу тишу.

​Згадавши про талісман, я порився в кишені, але там було порожньо. Мій камінь зник.

​— Викрали? — запитав у порожнечі. Наївний, наче вона могла мені відповісти.

​— Шила в мішку не приховаєш, — задзвенів холодним металом голос, який я геть не очікував тут почути.

​— Темзін... — мої пальці мимоволі стислися в кулаки.

​Мабуть, богиня долі дізналася правду про моє народження й вирішила помститися таким чином. Ну що ж, доведеться прийняти її правила гри, але здаватися я точно не збирався. Розумів, що сили нерівні, але звик боротися до кінця.

​— Це якась пастка? — запитав я, озираючись навсібіч.

​— Ну, якщо власна підсвідомість для тебе пастка, то так, — жінка весело розсміялася.

​— Скільки років ви з Офелією водили мене за ніс? Брехали про твого батька, а виявилося — ніякий ти не фейрі.

​— Тобі не здається, що пізно з'ясовувати стосунки? Батько давно вирушив у потойбіччя, і, якщо вже говорити відверто, я ніколи не був йому потрібен.

​Богиня злісно гмикнула, однак я досі не бачив, де вона знаходиться. Її голос ніби лунав звідусіль, кружляючи в повітрі.

​— А хто йому взагалі був потрібен? Влада — єдине, чого прагнула його чорна душа.

​Від сміху жінки здійнявся вітер, колихаючи високу траву.

​— То навіщо ти тут? — прямо запитав я, все ще намагаючись відшукати Темзін поглядом.

​— Стало тебе шкода.

​Попри її відповідь, у мені не побільшало довіри до цієї жінки ні на грам. Сестра моєї матері, одна з трьох богинь — ще та хитра зміюка.

​— А серйозно?

​— Куди вже серйозніше, — передражнила мене вона. — Гаразд, Фантоме, досить жартів. Твоя нитка долі добігає кінця. Якби не це, я б ніколи не дізналася правди. І, можливо, так було б краще... але неправильно.

​— Скільки мені лишилося? — байдуже поцікавився я, подумки приготувавшись до найгіршого.

​— Кілька годин.

​Відповідь Темзін принесла мені біль, та не через страх вирушити в потойбіччя. В грудях защеміло від несправедливості. Адже тільки-но у нас із Мерідією з'явився шанс на щастя, злий рок перекреслив його, лишивши мені тільки гіркоту й самотність. Остання була моєю вірною супутницею протягом сотень років і ніколи не зраджувала, на жаль.

​— Отже, ти прийшла зловтішатися? — мій голос нагадував кригу з далеких льодовиків. — Давай, починай. Скажи, що це покарання за те, що я народився, або щось на кшталт: «За гріхи батьків відповідають їхні діти». Не соромся, однаково ці кілька годин твої.

​Жінка гучно пирхнула:

— Чому всі чоловіки такі недалекі? Справді гадаєш, ніби мені більше немає чим зайнятися, окрім як знущатися з сина власної сестри?

​— Ага, — вклинився я, — і забула додати: сина демона, який зрадив тебе.

​— То було давно, і мені ніколи не боліло. Хотіла відчути, як це — кохати, але моє серце мовчало тисячі років. Воно тихо билося в грудях, але нічого не відчувало. Порожнеча... там, суцільна порожнеча.

​— Ем... — я знизав плечима, не розуміючи, до чого всі ці відвертості. — Мені, звісно, приємно, що ти поділилася, але я не бачу зв'язку між твоєю сповіддю й тим, що мені лишилося кілька годин.

​— То подумай краще! І згадай нарешті про істинний зв'язок! — гримнула богиня, чий голос нині нагадував гуркіт грози.