58

***Фантом***

​— Що ти наробила? Навіщо? Чому?! — в розпачі запитував я у матері, кинувшись до Мерідії.

​Дівчина знепритомніла, а її тіло здригалося в судомах. Важкий побічний ефект після повернення спогадів... Дещо схоже вже було в той день, коли мати позбавила принцесу пам'яті про мене, про нашу зустріч і про вибір, який вона зробила, розбивши мені серце.

​— Я вчинила правильно, — без тіні жалю відповіла богиня кохання, однак все ж відвела погляд. Явний натяк на те, що жінка насправді жалкувала через скоєне.

​Життя навколо продовжувало свій розмірений ритм. Сонце заволоділо небокраєм, посилаючи на землю своє світло й тепло, зашуміло листя, немов зашепотіли верби, які знайшли собі прихисток на цьому бережку. З води виринула рибина, гучно сплеснувши хвостом. Абсолютно все навкруги жило та раділо новому дню, але не блакитноволоса дівчина, щоки якої рясно вкривала волога від сліз. Чисті кристалики болю скочувалися вниз. Хоча красуня й знепритомніла, вона протяжно стогнала, викликаючи цим звуком сироти на моїй шкірі.

​Я б хотів їй допомогти: приголубити й забрати все те, що її нині мучило, та не міг. Не через брак сили, а тому, що цей бій належав Мерідії, чия свідомість пручалася, не бажаючи приймати спогади.

​— Синку, — лагідно покликала мати, поклавши прохолодну долоню мені на плече. — Ви впораєтесь, я знаю.

​«Мені б її впевненість», — промайнула думка, але я змовчав.

​— Гадаю, мені краще піти, — по-своєму розцінивши тишу, відгукнулася жінка.

​Боковим зором я помітив, як її пальці судомно стисли тканину сукні — лише на одну коротку мить, але це вже багато говорило про мою маму. На відміну від своїх сестер, вона мала серце.

​— Вибач мені, — підвівши на неї очі, попрохав я. — Ти просто хотіла допомогти... Знову.

​— Дякую, — прошепотіли її вуста, ледь сіпнувшись угору. Тінь посмішки торкнулася їх, додаючи привабливому обличчю особливого шарму.

​Провівши долонею по моєму волоссю так, як робила це в дитинстві, мама кивнула на прощання й розчинилася в просторі.

​— Ні... ні... ні... — з новою силою застогнала Мерідія, і злива зі сліз потекла вниз, зриваючись із пухнастих вій.

​— Рибко... — притискаючи до себе безпорадне тіло, яке била лихоманка, я ніжно гладив дівочу голівку. — Ти впораєшся... Моя маленька, я знаю, що впораєшся, ти сильна... Просто борися, і все вийде, а я буду поруч. Завжди... присягаюся, — гаряче запевнив я, проте невідомо кого саме.

​Мерідія мене не чула. Тут був тільки я — однак не самотній, а разом із тією, що розбудила моє серце, зробивши мене не просто вразливим, а до нестями закоханим.

​У ту мить мені здавалося, ніби гірше бути вже не може, але то була чергова помилка. Ніколи не слід недооцінювати ворога, тим паче такого підступного, як Карл.

​Прямо над моєю головою залопотіли крила. Я спершу не звернув уваги, бо гадав, що це лишень птах повернувся до свого гнізда. Однак уже за хвилину в повітрі здійнявся свист, від якого закладало вуха.

​— Лихий... підступний... — тремтіли вологі від сліз вуста принцеси, яка марила уві сні.

​Дикий, гортанний клекіт пронісся над моєю спиною, а за мить її обпік різкий спалах болю. Відчуття було таким, ніби всередину увігнали з десяток гострих лез. Не стримавшись, я тихо застогнав, міцно зціпивши зуби.

​— Що за...

​Питання застрягло всередині горла, коли я підвів погляд і помітив їх — птахів судного дня. Темних провісників зла, яких могла прикликати лише найчорніша магія. І саме ці потойбічні створіння з гострими дзьобами й велетенськими очима, в яких клубився сірий туман, камінням летіли з неба, виставивши вперед вигнуті дугою кігті.