57

***Міра***

​Я була дуже здивована тим, що Офелія не стала відкладати повернення моїх спогадів на потім. Вказавши мені на траву під однією з розлогих верб, жінка загадково посміхнулася.

​— Це що, я зараз усе згадаю? — запитала, все ще не вірячи в реальність того, що нині відбувалося.

​— Звісно, а як інакше? — Офелія ледь-ледь повела плечима.

​— Ем... А мені буде боляче?

Колись я чула, що втручання у свідомість ніколи не минає безслідно. За все необхідно платити, і спогади — не виняток: щоб забрати або повернути їх, потрібно щось віддати натомість. Якби я пам'ятала, що було в минулому, то знала б, чого очікувати. А так всередині мене кружляли сумніви й протиріччя.

​— Не думала, що ти боїшся болю, — лукаво примружившись, прокоментувала мою поведінку богиня.

​Тут я не стрималася й пирхнула. Звісно, мала б дотримуватися манер, та це було вище моїх сил. Ніколи нічого не боялася і з радістю продемонструю це!

​Умостившись під деревом, я підібгала під себе ноги.

​— Давайте. Я готова, — упевнено відказала, рішуче хитнувши головою.

​Офелія наблизилася. Поклавши прохолодну долоню мені на чоло, вона прикрила очі й почала шепотіти закляття. Слів я не розібрала, бо то, відверто кажучи, була якась тарабарщина. Однак із кожним новим рухом її вуст голова важчала дедалі більше. Мені ставало складно тримати шию рівно, хотілося схилити її та, заплющивши очі, бодай хвилиночку подрімати.

​Я відчула, що ноги стали ватяними, ніби чарівним чином приросли до землі. Зненацька по щоці вниз, до підборіддя, потекла волога. «Дощ», — промайнула думка. Я спробувала підвести очі до неба, та не змогла.

​Раптовий спалах гострого, дикого болю у скронях змусив мене завити — в прямому сенсі, без перебільшень. Це єдине, на що я спромоглася, бо лише язик і можливість розмовляти — а в цьому випадку голосити пораненим вовком — усе, що в мене зосталося.

​А потім ринули картинки. Яскраві, різнобарвні, деякі чіткіші за інші, але всі вони були пов'язані з Фантомом. Ось він лагідно торкається моєї щоки, ніжно шепоче про свої почуття, притискаючи мене до серця... А вже за мить ми стоїмо в тому самому будиночку, де я прожила останні десять років. Це наша остання зустріч, коли демон ще не був розбитий моєю жорстокістю.

​Далі щось із тріском клацнуло в моїй голові, й переді мною з'явився він — Карл де Бардо. Вродливий обличчям, але справжнє страховисько в душі. Тільки тепер, дивлячись на власне минуле, я зрозуміла, що всі його звинувачення на адресу князя — ніщо інше як нахабна, продумана брехня! Мов отруйний павук, він обплутав мене своїми тенетами, ошукав і безжально забрав моє право на щастя. Софіна, служниця, яка тоді «підтвердила» слова короля Ламантії, просто збрехала мені. Певно, отримала кілька золотих від Карла. Для тих, у кого в серці пітьма, гроші, на жаль, вирішують усе.

​Однак це було далеко не найгірше з того, що я побачила. Остання зустріч із Фантомом там, у тронній залі... Перед сотнями чужих очей я не просто зрадила його, а виставила посміховиськом.

​Стало так соромно й нестерпно боляче. Наче десятки гострих лез одночасно впилися в шкіру, а потім почали роздирати її на шмаття.

​— А-а-а-а! — долинув звідкись розпачливий крик. Чужий, стражденний... чи все-таки мій?

​Картинки перед очима почали бліднути, темніти. Все покривалося брижами. Останнє, що я почула перед тим, як мене остаточно оповила щільна темрява:

​— Що ти наробила?! — відчайдушно заревів звір, чий голос віддалено нагадував князя розбитих сердець.