55

***Міра***

​Наш час

​Коли Фантом розповів мені про свої невдалі залицяння і мою грубу відмову, я була в легкому заціпенінні, оскільки нічогісінько не пам'ятала. Для мене те, чим поділився демон, було чимось на кшталт казочки на ніч — ні хрінчика не пригадала. Але це, певно, через закляття, яке на мене наклала мати князя — богиня кохання Офелія. А ім'ячко яке гарне, ммм...

​Ой, щось я відволіклася, не про те мова. Замислено чухаючи кінчик носа, я дивилася на білявчика, який виявився моєю істинною парою. Не знаю, чи потрібно мені все це. Можливо, зараз просто невдалий час для стосунків. Ох, ні в чому я не впевнена, геть ні в чому.

​Тим часом у каміні тихо тріснула гілочка — полум'я упевнено знищувало дерево. Нині за вікном панувала темрява. Ніч лягла на поселення тролів, мов чорна зоряна мантія на плечі чарівника.

​— Так і будеш мовчати? — наблизившись, запитав демон і присів навпочіпки поруч із моїм кріслом-гойдалкою.

​— А що ти хочеш від мене почути? — не стримавшись, пирхнула я, закочуючи очі. — Ти щойно розповів мені історію про те, як я знехтувала твоїми почуттями...

​— Стій, зупинись, — чоловік притиснув великий палець до моїх губ. — Я розповів це не для того, щоб ты картала себе чи почувалася винною. Хотів лишень, аби ти знала правду. Це все. Без жодних звинувачень.

​— І що далі? — прибравши його долоню від своїх вуст, я запитально поглянула на князя. — Невже ти не розумієш, що одного твого бажання бути зі мною замало? Я теж маю цього хотіти, але не можу. — Я розвела руками, мовляв, це ж і так очевидно. — Навіть якщо ти мені колись подобався, це було в минулому. Нині я інша. Ну, десять років минуло, — кинула останній вагомий аргумент, позаяк я справді вважала час важливим фактором.

​— Мерідіє...

​— Ні, я — Міра, — спинила його, не бажаючи більше чути нічого, що пов'язувало б мене з принцесою.

​Всі ці угоди, пророцтва, колишні кавалери втомили мене. Моральне виснаження йшло паралельно з фізичним. Хотілося просто забитися в дальній закуток і заховатися від усього світу: просто я, тиша і спокій. Але навряд чи найближчим часом можна розраховувати на спокійне життя. Доки Карл ненавидітиме мене — а він це робитиме, поки житиме, — шансів насолодитися самотністю нема.

​— Гаразд, Міро, — зрештою подав голос Фантом. — Ми вирішимо питання з де Бардо, а вже потім повернемося до наших стосунків. Але... — він завагався, ніби хотів щось додати, та з якихось причин не наважувався.

​— Говори вже, не тягни котика за хвостика, — склавши вуста бантиком, промурмотіла я.

​Навіщо грати роль сором'язливця, якщо в житті ти противний демонисько? Ніколи такого не розуміла.

​— Мені подобається обіймати й цілувати тебе, — з вуст князя полилася чесна, пряма відповідь. — Тому я не збираюся обмежувати себе в цьому.

​Ні, ви тільки погляньте на цього безсоромника! Це він мені заявляє, що буде цілувати мене, коли заманеться? Ага, звісно, біжу й падаю, блакитненьке волоссячко розвівається й тріпотить, мов вітрила!

​— Мені здається, ти квапиш події. Давай спершу поспілкуємося, дізнаємося одне одного...

​Закінчити я так і не змогла. Демон різко підвівся на ноги й, зануривши долоню в моє волосся, владно притягнув до себе, увіп'явшись у вуста пристрасним поцілунком.

​Для годиться я, звісно, відбивалася і навіть кілька разів ляпнула нахабу кулачком у плече. Але мої власні губи жили якимось окремим життям: вони — подумати тільки! — палко відповідали на поцілунок, розчинялися в ньому. Я сама немов згорала, а потім відроджувалася з попелу чарівним феніксом.

​— Отже, ти не проти, — задоволено прошепотів демон, нарешті перервавши поцілунок.

​Потрібно було збрехати, сказати, що мені все це неприємно, але голос теж зрадив мене.

​— Так, — тихо злетіло зізнання, яке при всьому бажанні уже не повернеш назад.