53

​***Міра***

​10 років тому

​Прийом офіційно розпочався. Присутні в тронній залі гості принишкли — тільки зрідка можна було почути тихе зітхання або шурхотіння дорогої тканини. Від ароматів, які кружляли в повітрі, у мене защеміло в носі: занадто багато парфумів змішалися між собою, роблячи атмосферу важкою і задушливою.

​Я побачила його — і серце важко бухнуло в грудях, падаючи кудись униз. Демон не звертав уваги ні на кого, окрім мене. Його очі кольору небесних волошок увіп'ялися в моє обличчя, немов благали змінити рішення. Фантом знав, що я не оберу його, але, попри це, прийшов, сподіваючись на диво. Інакше я не могла пояснити його появу.

​Кинувши швидкий погляд на Карла, я майже відразу відвела очі. Мені вкрай не сподобалася посмішка на акуратних, тонких вустах чоловіка. Навіть ямочка, яка утворилася на щоці правителя Ламантії, аж ніяк не робила його милим.

​Батько привітав прибулих згідно з етикетом — ввічливо і з повагою, але без недоречної в такій ситуації улесливості. Тримаючи спину рівно, він ніби показував, що на його могутніх плечах лежить доля всього підводного королівства.

​— Моя вельмишановна донька, — широка долоня батька вказала в мій бік, — прийняла рішення і готова поділитися ним з усіма присутніми. — Його рука злетіла вгору. — Сьогодні воістину великий день, оскільки принцеса Мерідія обере собі чоловіка з-поміж цих двох мужів!

​Даремно батько сказав це. На моє рішення ці слова аж ніяк не вплинули, а от його власна могутність сьогодні точно стане під сумнів.

​Я прочистила горло й заговорила — гучно, щоб почули абсолютно всі:

​— Любі гості, піддані... і ви, княже та вельмиповажний Карле. Ви чекаєте від мене вердикту. Гадаєте, що на ваших очах зараз вирішується моя доля? Втім, змушена вас розчарувати: я не вийду заміж за жодного з них.

​Що тут розпочалося! Звідусіль заохали, плескаючи долонями по стегнах та хапаючись за серця. «Як так? Чому? Чи ми правильно почули?» — у повітрі літали обурені питання, що раз у раз зривалися з вуст підданих.

​— Моя донька жартує! — ледь чутно скреготнувши зубами, батько натягнув на вуста фальшиву посмішку. — Доню, посміялися — і годі...

​— Ні! — твердо виголосила я. — Жодних жартів. Ви подивіться на них! Де я, — пальчиком вказала на власні груди, — і де вони? Ми як небо та найжахливіше підземелля!

​— Принцесо... — Карл спробував перервати мене й привернути увагу, але я вже зірвалася з ланцюга пересторог і страхів.

​— Як смієте ви, де Бардо, влазити зі своїми словами, коли говорю я — принцеса?! Де повага? Де манери? — я зацокала язиком, хитаючи головою з боку в бік. — Тільки погляньте на нього: одягнув свій святковий дублет, начепивши на нього значки хрінчик знає за які заслуги! Певно, сам себе ними й нагородив.

​— Мерідіє! — в очах тата миготіли справжні блискавки. — Припини це! Зупинись!

​Та хто б його послухав? Точно не я. Мій язик ніби жив власним життям.

​— Карле, ви — нудний, примітивний і самовпевнений качур. Тому рекомендую вам шукати наречену серед собі подібних, а не нав'язувати своє нікчемне товариство шляхетним паннам!

​Зойки та зітхання в залі стали ще голоснішими. Напруга клубилася й зміїлася в повітрі — густа, задушлива. Король Ламантії вкрився бурими плямами, його жовна шалено сіпалися, а вена на скроні набубнявіла від люті.

​— А цей? — не вгавала я, повертаючись до Фантома. — Демонисько без роду й племені — князь? Ха! Я вас прошу. Погляньте на цю нікчему. Тарган — і той має кращу родослівну, ніж цей князьок! — я гидливо скривила вуста на останньому слові. — Жоден. Жоден із них не вартий моєї уваги!

​Різко підвівшись на ноги, я стрімко почимчикувала геть із тронної зали.

​За моєю спиною проревів диким звіром Тритон Акватонський — осоромлений правитель підводного королівства:

​— Схопити її! Схопити й кинути до підземелля! Щоб подумала над своєю поведінкою разом із тими щурами та тарганами, яких вона вважає шляхетним панством!

​За мною вмить кинулася палацова сторожа. Проте я не чекала. Я полетіла птахом — геть не тільки з тронної зали, а й зі свого минулого життя. Того, де була принцесою Мерідією.

​Віднині я — водяниця Міра.