52

​***Міра***

​10 років тому

​Коли вщухла перша хвиля емоцій і я змогла мислити раціонально, вирішила поговорити з Фантомом. Сліпо довіряти Карлу — ідея не з найкращих, тому мені необхідно було, щоб демон сам підтвердив чи спростував слова короля Ламантії.

​Я намірилася зробити це зранку, перед офіційним прийомом. Однак миттєво змінила свою думку, ледь почула кілька необережно кинутих фраз своєї особистої служниці, Софіни. Та прийшла до мене, коли я вже збиралася виходити з передпокоїв.

​— Принцесо! — вона сплеснула в долоні, округливши очі. — Якщо ви йдете до демона, то це дуже погана ідея! Стільки чуток ходить... А що деякі піддані плещуть язиками... О-о-о, — протягнула вона, — краще вам не знати того!

​Попри вихор емоцій, що вирував усередині мене, я натягнула на вуста посмішку, уміло вдаючи спокій. Навчилася цього за роки життя в королівстві, де нікому не можна було довіряти, а тим паче — показувати слабкість.

​Високо піднявши голову, я окинула служницю зверхнім поглядом.

​— Здався мені той демонисько, — мовила з байдужістю, крижаною, ніби з самих льодовиків. — Хотіла повітрям подихати. А ти, Софіно, — мій палець чітко вказав на дівчину у чепчику кольору стиглих слив, — будеш покарана, якщо ще бодай раз повториш маячню за брехливими невігласами. Затямила?

​Дівчина важко ковтнула слину.

​— Так, ваша високосте... — вона схилила голову, від чого на її чоло впало в'юнке чорне пасмо.

​Більше розмовляти зі служницею я не мала ні сил, ні бажання. Хотілося заховатися в кутку і дати волю сльозам, втім я не дозволила собі цього. О ні, Фантом не переможе! Я сильніша, і доведу йому, що він зробив велетенську помилку.

​Прийнявши доленосне рішення, я сіла на ліжко й втупилася у вікно. Поглинута власними думками, не бачила краси трояндового саду, який розкинувся внизу, прямісінько під моїми покоями.

​А коли прийшов час йти до тронної зали, розправила плечі й високо підняла підборіддя.

«Принцесам не болить». Ось що мали бачити всі навкруги. Час повернути грубу, непокірну Мерідію, яка ніколи не лізла за словом до кишені й, сміючись, відкидала усі залицяння принців та королів.

​Без поспіху ступаючи кам'яною підлогою, я наближалася до свого трону. Навкруги линув тихий шепіт. Я знала, про що вони розмовляли, точніше — кого обговорювали, але жоден м'яз на моєму обличчі не сіпнувся. Незворушна й горда, я продовжувала крокувати на своє місце.

​— Мерідіє, — щойно сіла, до мене звернувся батько, — не підведи мене. Якщо замислиш осоромити — пожалкуєш про це.

​Його густі брови зійшлися на переніссі. Чоловік не жартував, він насправді міг бути жорстоким навіть із найближчими.

​— Хочеш, щоб я обрала Карла? — насмішкувато поцікавилася я, поправивши невидимі складочки на пишній спідниці, усіяній блискучими різнобарвними камінцями.

​— Хочу, — важка рука батька лягла мені на плече, немовби бажала притиснути до землі. — Щоб ти нарешті обрала чоловіка. А буде це король Ламантії чи демон-князь — вирішувати тільки тобі. Але й жити з цим доведеться теж тобі.

​Очі кольору бурхливого моря спалахнули так, ніби чоловік знав, що я зроблю, та намагався відмовити від цього кроку.

​— Я чудово усвідомлюю це і вчиню так, як вважатиму за потрібне.

​Чоловік ледь помітно хитнув головою і, важко видихнувши повітря, міцніше стис пальці на моєму плечі:

​— Просто попереджаю, Мерідіє: якщо сьогодні ти не обереш жодного з претендентів, я примушу тебе вийти заміж за першого, хто увійде до палацу завтра зранку. І мене не зупинить те, що ним може виявитися лакей чи конюх. Отже, подумай ще раз, перш ніж зробити свій вибір.