50

​***Фантом***

​10 років тому

​Ще ніколи в житті я не був таким щасливим. Здавалося, навіть світ навколо мене змінився, став яскравішим, сонце гріло тепліше, а у повітрі постійно кружляв чарівний аромат водних лілій.

Цілісінький ​тиждень я жив у палаці Тритона Акватонського — батька моєї норовливої Мерідії. Вдень ми вели світські бесіди, на жаль, не наодинці, а в компанії Карла де Бардо. Така вже умова: принцеса мала обрати одного з нас, опираючись на власне враження від спілкування з нами. Однак щоночі ми зустрічалися з нею таємно, гуляли в саду серед пахучих троянд — там, де вперше поцілувалися.

​Того вечора я запропонував їй невеличку подорож до місця, яке було близьке мені протягом сотень років. Знаходилося воно неподалік поселення темних ельфів: маленький, затишний будиночок, що в холодну пору року був теплим, а коли світ огортала спека — навпаки, дихав прохолодою. Поруч розкинувся ліс та тихо дзюркотіло озерце. Казкове місце для усамітнення, де можна і подумати, і пірнути в романтичну атмосферу.

​За допомогою талісмана ми перенеслися до будиночка. Мерідія увесь час посміхалася — їй сподобалося це місце з першого погляду. А мені... мені для щастя вистачало радісного блиску в блакитних очах дівчини. У тих чарівних безоднях, де я навіки втонув, забувши, ким був до зустрічі з нею. Яка іронія: демон кохання, син богині, що володарювала над цим почуттям, без пам'яті закохався у свою істинну пару.

​Чим довше я був із принцесою, тим більше ловив себе на думці, що вже не зможу інакше. Не зможу без неї.

​— Тут так гарно, що словами не можу описати, — проспівала блакитноволоска, обіймаючи мене за шию.

​— Якщо хочеш, ми житимемо тут після весілля, — пообіцяв я.

​То була не порожня обіцянка. Я справді зробив би усе для Мерідії: виконав кожну забаганку, віддав би останнє, якби вона тільки попросила.

​— А знаєш, принцику, — дівчина хитро зажмурилася, — після палацу, де сотні слуг, я б із радістю оселилася там, де тиша і спокій.

​— То скажи батькові, що обираєш мене. Навіщо тягнеш час?

​— Хочу пізнати тебе, — її тоненькі плечі сіпнулися вгору, мовляв, «усе ж і так зрозуміло».

​— А ти ще не пізнала? — прошепотів я над її злегка вологими вустами.

​Вона сором'язливо відвела очі.

​— Не роби цього, — попрохав я, торкнувшись кінчиками пальців її підборіддя. — Дивись на мене. Промовляй моє ім'я між поцілунками.

​Мерідія зробила глибокий вдих, ніби на щось наважуючись.

​— Ти справді кохаєш мене?

​Я бачив, як затремтіли її вуста, коли вона ставила це питання. Вона закусила нижню губу, намагаючись заспокоїти себе звичним рухом. Завжди уважний до деталей, я вже давно помітив, що принцеса постійно так робила, коли хвилювалась.

​— А як ти гадаєш? — зануривши пальці у шовковисте блакитне волосся, я лагідно перебирав пасма, які переливалися дорогоцінним камінням, ледве м'яке світло свічки торкалося їх.

​— Не знаю, — чесно відповіла красуня. — Але твоє серце... воно немов співає. Голосно так: тук-тук, тук-тук... Знаєш, — її маленька голівка злегка схилилася набік, — за все своє життя я ніколи не звертала уваги на те, як звучать серця. Наче це щось звичайне. Але тут, зараз, поруч із тобою все виглядає занадто казково для того, щоб бути реальністю. І я не впевнена, що це наша історія. Мені подобається проводити з тобою час, приємні твої поцілунки та обійми, але...

​Поклавши палець на її вуста, я тихо промовив:

​— Не кажи мені, що покидаєш. Так не може бути, ти — моя істинна пара і... — силячись підібрати слова, на мить я замовк.

​— Ось у цьому й проблема, — прибравши мою руку, продовжила дівчина. — Здається, ніби хтось вирішив за мене, що я маю бути з тобою. А як же кохання? Почуття? Мій власний вибір?

​— До чого ти ведеш? — я знав відповідь, та не міг не запитати.

​— Сьогодні все скінчиться.

​— Чому? — одне-єдине слово.

​— Бо я не кохаю тебе. Втім маю озвучити рішення вже завтра — це батькова умова.

— Але у нас буде вдосталь часу, щоб...

​— Ні, — твердо сказала Мерідія. — Я не можу вийти заміж за чоловіка з надією, що колись покохаю. Пробач...